РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ В СИСТЕМІ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ КООРДИНАТ:
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ОСМИСЛЕННЯ
2.1. Принцип єдності теоретичного та історичного як спосіб
конструювання соціальної реальності
Постановка і вирішення складних філософських проблем, що стосуються осмислення
природи соціальної організації, з’ясування її ролі в суспільних та культурних
процесах, характеристики виявів її активності на тих чи інших етапах
історичного розвитку вимагають усвідомлення потреби використання різних
пізнавальних підходів у дослідженні, відходу від усталених стереотипів і
абстрактного теоретизування, від різного роду спрощень і схематизації.
Недостатньою є вивчення лише субстанційної природи суспільних процесів, аналіз
„організації взагалі” без урахування історико-культурного контексту її
функціонування, без співвіднесення сутнісних визначень організації зі
специфікою тієї соціокультурної ситуації, яка „програмує” певний спосіб її
активності. Слід враховувати те, що простір історичного та культурного
існування значною мірою зумовлює специфіку соціальної організації, особливості
її діяльності в тих чи інших умовах, способи дії механізмів впливу організації
на людську свідомість і практику міжлюдських взаємин. Загалом, фундаментальні
принципи існування соціальної організації неминуче отримують конкретизацію в
історії. Тому історична ретроспекція в соціальному пізнанні є, здебільшого,
виправданою і необхідною, вона складає важливу умову теоретичного дослідження і
визначає перспективу усвідомлення актуальності проблеми. Крім того при вивченні
різних аспектів соціального та людського буття варто брати до уваги пізнавальні
можливості історичної реконструкції певної соціокультурної реальності, способів
діяльності та спілкування, стилю мислення та життя, сукупності уявлень і
структури цінностей.
Важливо пам’ятати також, що погляд у минуле, звернення до історії пов’язані з
розумінням сучасності й тих імперативів, що визначають рух сучасного
суспільства. Тому, як зазначає В.Горський, „звертаючись до минувщини, актуальна
культура прагне відшукати відповідь на запитання, що хвилюють її нині...
Ігнорування зазначеної залежності неминуче веде до втрати зв’язку між
історичним знанням та актуальною культурою. Воно здатне породити кризу
історичної свідомості суспільства, без подолання якої неможливим є подальший
поступ” [80,с.6].
Завдання всебічного, комплексного вивчення соціальної організації як
суспільного феномена і як продукту культурно-історичного розвитку вимагає від
дослідника синтезувати підходи філософського аналізу суспільства із
специфічними прийомами історичного дослідження. Реалізація одного з варіантів
такого синтезу має своїм наслідком те, що теоретичний зміст досліджуваної
проблеми аналізується як конкретизований у історичному досвіді, розгорнутий у
вимірах історичного простору і часу. Таким чином, концептуальне знання,
досягнуте в результаті теоретичного аналізу сутності організації як важливого
елементу соціальної реальності, змісту людських взаємин, що складають суть
людського об’єднання, доповнюється узагальненням тих фактів і висновків, які
отримані в конкретно-історичному пізнанні. При цьому не можна забувати й того,
що теоретичний аналіз ні за яких умов не повинен підмінятись історичним.
Вивчаючи зміст процесів (у тому числі, організаційних), що відбуваються в
суспільстві, слід усвідомлювати певну обмеженість суто історичного підходу.
Історичний аналіз мусить доповнюватися логічним і знаходити саме в ньому своє
теоретичне завершення. Зрештою, теоретичний аналіз у абстрактній і логічно
послідовній формі відтворює сутнісні риси певного суспільного феномена чи
процесу і водночас є відображенням історії його розвитку, становлення.
Говорячи про взаємодоповнюваність історичного та теоретичного підходів, слід
також уникати спрощення й вульгаризації в ході реалізації різного роду
пізнавальних процедур. У літературі зустрічається думка, що теорія може бути
лише абстрактною, а історія – лише конкретною. Тим самим історичне
ототожнюється з емпіричним описом, а статус теорії визначається як абсолютний.
Насправді, вони взаємопроникають один в одного, історичний підхід з
необхідністю передбачає можливість переходу до теоретичного, логічного
осмислення проблем. Одним із важливих результатів подібних процесів є
виникнення такої „стикової” дисципліни, як теоретична історія, що протистоїть
емпіричній, фактографічній історії, а також формування особливого жанру
дослідження – історико-теоретичного.
Слід відзначити також, що аналіз важливих реалій людського та суспільного буття
вимагає радикального перегляду ролі, значення, змісту, меж людського розуму, а
отже, й наукового, логічного мислення. Йдеться про детермінацію пізнання
різними соціокультурними факторами, а також людськими цілями, цінностями,
ідеалами, інтересами, мотивами тощо. Загалом, пізнання в єдності
логіко-дискурсивних, аналітичних, інтуїтивно-образних аспектів орієнтовано не
стільки на адекватне відображення реальності, скільки на осмислення різних
феноменів дійсності, які конструюються людиною. Людина в єдності своїх
соціальних та особистісних характеристик і зв’язків виступає головним суб’єктом
культурно-історичної творчості. Вона виявляється включеною в саму реальність,
упорядковує її і прагне змінити відповідно до своїх цілей. Конструювання
реальності людиною відбувається не довільно, а завжди в певному
соціокультурному просторі та часі й визначається не тільки особистісними цілями
і цінностями, але і реальними можл
- Київ+380960830922