РОЗДІЛ 2
НАРОДНІ ПІСНІ В ЗАПИСАХ П.ГНІДИЧА
2.1. Часова динаміка пісенної традиції Роменщини
Серед усього фольклорного матеріалу, опублікованого у збірнику Павла Гнідича, пісні складають переважну більшість. Маючи загальний авторський розподіл на обрядову і необрядову, пісенність представлена епічними та епіко-ліричними жанрами, календарно-обрядовою і родинно-обрядовою поезією, соціально-побутовою і родинно-побутовою лірикою, жартівливими і сатиричними піснями. Зафіксований пісенний загал містить жанри, які вже уповільнили процес продукування, і жанри, які гнучко пристосовувались до нових умов. Питома вага новотворів серед опублікованого матеріалу невелика, оскільки їх планувалося видати окремим томом.
Активні зміни у суспільстві у другій пол. XIX - поч. XX століття внесли зміни в життя українського села, в суспільну свідомість творців і носіїв фольклору. "З розширенням світоглядних позицій останніх поетична творчість поглиблюється психологічно, розширюється тематична амплітуда, удосконалюються засоби художньої виразності. Рух у напрямі переважання мистецької функції і віддалення від утилітарної є закономірністю, що простежується і в змінах жанрової системи" [223,11]. Цей процес призвів до переходу багатьох пісенних жанрів і тематичних груп, зокрема обрядових, епічних і деяких суспільно-побутових, із сфери активного побутування у сферу пасивного репертуару з подальшим поступовим забуванням, що і засвідчили записи П.Гнідича.
Особливо цікавим, з огляду на вищесказане, видається порівняльний аналіз більш ранніх записів пісень з цього регіону. Систематичне наукове фіксування пісень з Полтавщини та Сумщини розпочалося з М.Максимовича і А.Метлинського. Продовжили цю справу П.Куліш, М.Маркевич, П.Чубинський, Б.Грінченко та інші. Найближчим до місця записів Гнідича є ареал досліджень О.Потебні.
Свої перші записи О.Потебня зробив на Роменщині від своєї тітки Параски Юхимівни ще 17-літнім юнаком. Протягом усього подальшого життя вчений старанно фіксував зразки народної поезії, обираючи для цього переважно Полтавщину та Харківщину. Згідно авторської паспортизації пісенного матеріалу із сучасного збірника пісень у записах Олександра Потебні [198], майже половина записів із трьох з половиною сотень здійснена на рідній для вченого Роменщині. Це записи і з Перекопівки, де проживала його тітка, і з рідної йому Гаврилівки, поблизу якої на хуторі Маневі він народився1, і з інших місцевостей повіту. Оскільки ці села або межують, або збігаються із місцями Гнідичевих записів, то півстолітня віддаленість досліджень одного й того ж регіону дає унікальну можливість простеження часової трансформації варіантів.
Відомо, що Потебня надзвичайно уважно ставився до варіантів фольклорного твору. На його думку, незважаючи на відоме багатство проміжних структур народної пісні, практично неможливо встановити різницю між варіантом і новою піснею. Розвиваючи це положення, вчений приходить до висновку, що "пісня впродовж свого життя є не одним твором, а низкою варіантів" [153,143]. Саме тому одного разу зафіксований і опублікований текст (варіант тексту) не дає повного уявлення про його форму і зміст, оскільки "нам дається лише декілька точок руху, недостатніх для визначення проміжного шляху. Для історії і теорії народної поезії необхідне якомога більше число варіантів, вихоплених із течії у можливій конкретності і точності" [153,144].
Спостереження за варіантами пісень у записах О.Потебні і П.Гнідича дають фактичне підкріплення вищенаведеним умовиводам про занепад старіших верств народної пісні. У першу чергу це стосується обрядової пісенності. "Ті кілька весіль, які вдалось побачити, - зазначає П.Гнідич, - залишили враження, що обрядова сторона швидко зникає" [30,67]. Нові реалії життя, вплив міської культури призвели до того, що обрядова пісня, ще активно побутуюча за часів Потебні, у записах Гнідича фіксується як пасивний репертуар старожилів: "Купальські пісні знають тепер погано. Вони забулись разом із забороною купальських обрядів" [30,103]. Це ж стосується і зимового обрядового циклу: "Звичай колядувати на перший день Різдва забутий, здається, скрізь. Найдовше цей звичай затримався в Рогинцях, в Калинівці. В інших місцях, наприклад в Бацманах, не колядують вже близько 50 років" [30,132 ].
Відмова від обрядовості, як календарної, так і родинної, відбувалась не стільки через заборони, скільки завдяки зміні світогляду. "Іноді все обрядове якось свідомо відкидається, - ділиться своїми спостереженнями збирач. - Доводиться чути, що про припинення обряду говорять як про щось передове, як про вплив якоїсь освіченої людини" [30,3].
Уповільнена метро-ритміка, ретардації, широка розспівність епічних і ліро-епічних пісень також не відповідали новим життєвим ритмам. Виняток становлять хіба що окремі групи балад. Осучаснення відбувалося також і на лексичному рівні. Пісня, зберігаючи відносну стабільність тексту, позбавлялася архаїчних деталей, застарілих слів. Так балада "Ой на горі жито і в долині жито", записана О.Потебнею, у своєму пізнішому варіанті із збірника П.Гнідича замінює в описі загибелі козака "червону китайку" на "чорне сукно", як тканину більш сучасну і загальновживану. А весільна пісня "Знати дівчиноньку, знати" у варіанті Гнідича замінює малозрозумілу лексему "черчик" в описі хати нареченої ("черчиком обсипана, калиною обтикана") на "чепчик", що призводить до курйозного спотворення змісту.
Однак не слід сприймати вищенаведені спостереження збирача як спробу ще однієї ламентації над "вмираючою" народною піснею, до яких вдавалося не одне покоління українських фольклористів, починаючи від О.Павловського і М.Цертелєва. Безперечно, кожне авторське зауваження дихає любов'ю до зникаючої старої пісні, але вчений без трагізму сприймає живу динаміку пісенного репертуару.
Найкращим аргументом на користь життєздатності фольклорної традиції є зафіксований збирачем пісенний масив, який є складовою частиною загальнонаціонального надбання. Внаслідок внутрішніх законів людс
- Киев+380960830922