РОЗДІЛ 2
ЦЕРКОВНІ ШКОЛИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В КІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
2. 1. Початкова духовна освіта до середини 80-х років ХІХ століття
Історія поширення православ’я на південноукраїнських землях має прадавні
корені: за легендою саме тут у І ст. н. е. проповідував Слово Боже Андрій
Первозванний. Християнство знайшло благодатний ґрунт серед жителів грецьких
міст-держав Ольвії, Пантікапея, Херсонеса, а також запорізьких козаків – людей
віруючих, які свою віру і церкву боронили зброєю: недарма саму Запорозьку Січ
називали християнською демократичною республікою.
У другій половині ХVІІІ століття на південних землях Російської імперії
відбувались важливі військово-політичні, адміністративно-територіальні,
національні зміни. Збільшення кількості населення під час російсько-турецької
війни (1768-1774), ліквідація Запорозької Січі (1775) та загрози з боку
Кримського ханства зробили можливим оформлення єдиної південноукраїнської
єпархії. 9 вересня 1775 року іменним наказом Катерини ІІ, наданим Св. Синоду в
Новоросійській та Азовській губерніях, була утворена Словенська і Херсонська
єпархія. Її створення постає в очах сучасників та істориків церкви як перехід
регіону під контроль Російської держави. В 1787 році Словенську і Херсонську
єпархію було перейменовано на Катеринославську. В останній чверті ХVІІІ
століття для православного духовенства Півдня України провідною постає теза про
служіння державі і царю як помазанику Божому на землі. З самого початку
відкриття єпархії на місцеве духовенство був покладений обов’язок навчати
селянських дітей грамоті в ЦПШ (які до 1884 року називались парафіяльними
училищами). Цьому сприяла державна політика Катерини ІІ в галузі освіти
(1762-1796). Статутом народних училищ від 5 серпня 1786 року були передбачені
три типи училищ: головні, середні, малі. Головні мали відкриватись тільки в
губернських містах, середні і малі – в повітових. Їх відкриття відбувалось
повільно через відсутність коштів та погане забезпечення підручниками, але,
незважаючи на це, кількість шкіл між 1785 і 1800 роками помітно збільшилась: у
1785 році їх налічувалось 12, де навчалось 1282 хлопчики і 209 дівчаток; у 1786
– 165 шкіл – 10230 хлопчиків і 858 дівчаток; у 1795 – 307 шкіл – 16035
хлопчиків і 1062 дівчинки; у 1800 – 315 шкіл – 18128 хлопчиків 1787 дівчаток
[220, с.161]. Але це дані по всій Російській імперії. Стосовно Півдня України
ці урядові заходи виявилися безплідними: початкові церковні школи тут з’явилися
лише в першій половині ХІХ століття [211, с. 9].
Подальший розвиток вони отримали після шкільних реформ 1808-1814 рр., коли в
державі була запроваджена єдина система духовної освіти, яка передбачала
викладання певного комплексу дисциплін на різних ступенях духовної школи. В ці
школи приймались переважно діти духовенства (у віці 6-8 років), але їх
відкривали в невеликих містах та селах також для селянських дітей. Вони були
однокласними з 2-3-річним терміном навчання. На державних землях і в селах, де
проживали державні селяни, їх відкриттям займалось місцеве духовенство, а на
поміщицьких землях – сам поміщик. Але поміщики “освіту кріпосних вважали
зайвою, шкідливою, яка не відповідає самому становищу кріпосних людей, в котрих
бачили тільки здорових робітників для поміщика” [279, с. 23]. Все ж там, де
вони відкривались, основним змістом освіти було релігійне навчання, яке
охоплювало катехізис і найважливіші молитви. Заняття починались в основному
восени, після закінчення польових робіт, і продовжувалось до весни. Головними
предметами були: читання, письмо, арифметика, Закон Божий, який складався з
катехізису і біблійної історії. На практиці навчальна програма обмежувалася
викладанням Закону Божого і навчанням елементарної грамоти. Викладанням
безкоштовно займалися священнослужителі. Тривалість навчання не була визначена
точно – рік або два, зважаючи на здібності учня. Повноправній діяльності
церковних шкіл заважала нестача вчителів і учнів: селяни неохоче віддавали
своїх дітей до школи, а поміщики не цікавились освітою дітей своїх кріпосних.
Це змусило уряд прискорити їх організацію. Більша частина шкіл, утримуваних
поміщиками, після ліквідації кріпосницької системи перейшла до відання
сільських громад, які через матеріальні труднощі часто не могли їх утримувати,
і школи закривались.
В правління Миколи І (1825-1855) були проведені реформи в галузі народної
освіти, які відбивали консервативні погляди монарха. Такі політичні події як
повстання декабристів 1825 року, революції 1830 і 1848 років у Західній Європі
сприяли тому, що шкільна політика мала консервативний характер. Релігійному
вихованню молоді як засобу проти ліберальних і революційних прагнень стала
приділятися значна увага. Був створений комітет з осіб, призначених царем, для
розробки нової програми навчання. Результатом праці комісії став статут від 8
грудня 1828 року, що стосувався гімназій, повітових училищ і парафіяльних шкіл.
Він підкреслював становий характер освіти: парафіяльні школи призначались для
навчання і виховання селян. З’явились “Правила для початкового навчання
поселенських в тому числі дітей розкольників” від 20 жовтня 1836 року
затверджені Св. Синодом, які зобов’язували парафіяльне духовенство надавати
початкову освіту селянським дітям. Навчальні плани і програми затверджувались
Св. Синодом. Навчання повинно було проходити в будинках кліра (сукупність
священо- і церковнослужителів, духовенство, в більш вузькому значенні – причт)
і під наглядом єпархіальних архієреїв. Священики не мали права за свою роботу
брати від батьків плату. Фінансувалися ці школи в залежності від того
- Киев+380960830922