РОЗДІЛ IIІ
ДЕПОРТАЦІЯ ЯК ОДИН З ЗАСОБІВ ФОРМУВАННЯ
ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ
(20-і - кінець 30-х років)
З встановленням радянської влади депортації населення поступово увійшли в систему. В поле зору центрального та місцевого політичного керівництва радянських спецслужб та інших численних надзвичайних органів потрапили саме ті наші співвітчизники, чиє соціальне обличчя, на їх думку, не відповідало ідеалам більшовицької партії.
На перших порах каральні функції були покладені на Всеросійську надзвичайну комісію (ВНК - комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем), утворену згідно з постановою РНК РРФСР від 7 (20) грудня 1917 р. Незважаючи на те, що функції комісії розповсюджувались на територію Російської Федерації, вона активно втручалася і в ті процеси, які проходили в окремих регіонах України.
Вже на першому організаційному етапі були чітко визначені функції ВНК: припинення і ліквідація контрреволюції і саботажу, розробка заходів боротьби з контрреволюціонерами і саботажниками, попереднє розслідування у цих справах і віддання винних Суду революційного трибуналу.
Якщо перші два місяці свого функціонування Всеросійська надзвичайна комісія (далі - ВНК) була наділена лише правом на ведення розшуку і на проведення попереднього слідства, то дещо пізніше, 21 лютого 1918 року, на основі декрету РНК РРФСР "Соціалістична батьківщина в небезпеці" її права були значно розширені. Відтоді ВНК прилюдно заявило, що буде застосовувати суворі міри покарання "аж до розстрілу на місці" стосовно осіб причетних до змов і заколотів [136. - С.150].
Розширення повноважень надзвичайних комісій, відсутність дійового контролю за їх роботою породжували різноманітні зловживання, порушення прав людини, абсолютне знецінення людського життя.
30 січня 1919 р., виступаючи на Московській загальноміській конференції голова Ревтрибуналу М.Криленко відзначав: "Зараз йдеться не про минуле Надзвичайної комісії, про її заслуги, а про те, що може статися зараз, і які його наслідки. Ми говоримо, таким чином, що ці органи для революції небезпечно залишати в такому становищі, в якому вони перебували до цих пір. Надзвичайні комісії, органи боротьби з контрреволюцією будувались в період розвитку боротьби з останньою. Вони представляють собою організації, які не були обмежені ніяким законом. Надалі стало ясно, що існуюче становище в НК не може зберігатися; причиною цього були ті помилки, які там робилися, той факт, що сама організація надзвичайних комісій породжувала ці помилки і штовхала на цей шлях всіх працівників НК. В звітах і слідчих матеріалах щодо деяких НК ми бачимо ряд кричущих зловживань навіть у тільки утворених НК на територіях звільнених від окупації областей. Всі ці зловживання є результатом умов роботи в цій організації. Такі окремі зловживання, звичайно, не формують приязнь до радянської влади, вони знищують контакт з населенням - єдину базу опори радянської Росії" [136. - С.155].
Слова М.Криленка виявились пророчими. В 1938 році на основі сфальсифікованої кримінальної справи він був засуджений до вищої міри покарання.
Маючи вкрай широкі права, Надзвичайні комісії, а пізніше органи ОДПУ здійснювали масові депортації населення, які розглядалися, як одна з форм боротьби з бандитизмом, антирадянською агітацією тощо.
Одними з перших підлягали депортації представники селянства, які в різних формах підтримували українську національну революцію, активно виступали проти сваволі більшовиків. Щоправда, в цей час депортації населення, як правило, здійснювались в межах волостей, повітів, губерній і не розривали зв'язку між окремими родинами.
В процесі утвердження радянської влади масові депортації розглядалися як одна з найбільш дійових форм "боротьби з контрреволюцією". Щоб позбавити органи ДПУ необхідності вирішення деяких процедурних питань, президія ВЦВК своєю постановою від 20 березня 1922 року доручила органам ДПУ підготувати проект постанови "Про позасудові вироки ДПУ" в остаточній редакції Аванесова, Курського та Уншліхта [137. - Арк.434].
Незабаром органи ДПУ отримали і нормативний акт, схвалений ЦВК РСФРР 10 серпня 1922 року, "Про адміністративних висланих". Останній документ різним чином був продубльований в Україні. В ньому серед іншого говорилося:
"1. З метою ізоляції осіб, причетних до контрреволюційних виступів, стосовно яких ставиться питання перед президією ВЦВК на дозвіл їх ізоляції понад двох місяців, в тих випадках, коли є можливість не застосовувати арешт, встановити вислання за кордон або в певні місцевості РРФСР у адміністративному порядку;
2. Розгляд питань про вислання покласти на Особливу комісію при НКВС, що діє під головуванням наркому внутрішніх справ та представників від НКВС та НКЮ, затверджених президією ВЦВК" [137. - Арк.265-266].
Хоча зазначеним нормативним актом верхня межа заслання обмежувалась трьома роками, вона або ж не витримувалась, або проти висланих порушувалися нові кримінальні справи.
Враховуючи ідеологічні концепції більшовицької партії, її практику будівництва нового соціалістичного суспільства, в числі перших до списків переслідуваних потрапили саме члени різних політичних партій і організацій. В зв'язку з цим активно запрацювали комісії в справах так званих дрібнобуржуазних партій, меншовиків, есерів тощо. Аргументуючи доцільність і своєчасність діяльності таких комісій за участю партійних органів і спецслужб, в матеріалах ХII Всеросійської конференції РКП(б), що відбулася в 1922 році відзначалося: "Репресії, які неминуче не досягнуть мети, тому що спрямовані проти класу, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріатом "позиції" [121. - С.7].
Як правило, політичні супротивники засуджені в особливому порядку до вислання, не просто відлучалися від політичної діяльності, а й взагалі усувалися від громадського життя. Так в 192