Розділ II. Формування світогляду та початок діяльності Г.Хомишина в контексті
суспільно - політичних процесів у Галичині ( кінець ХІХ ст. – 1918 р.)
Кінець ХVIII ст. характеризувався подіями, які викликали значні зміни на
українських землях. Припинила існування могутня колись Польська держава.
Унаслідок другого та третього поділів Польщі 1792 і 1795 рр. Правобережну
Україну було приєднано до Лівобережної, що перебувала в складі царської Росії.
Галичину за першим поділом Польщі 1772 р. захопила Австрія. Остання невдовзі
окупувала звільнену від турецьких військ Буковину. Під безпосереднім контролем
Габсбургів перебувало й Угорське королівство разом з українським Закарпаттям.
Таким чином, українські землі опинилися в складі двох імперій – Російської та
Австрійської.
Галичина, насильно приєднана до Австрії, одержала урядовий титул – королівство
Галіції і Лодомерії (Володимирії) з великим князівством Краківським і
князівствами Освєнцімським та Заторським. Об’єднання польських і українських
земель в одну адміністративну одиницю польська шляхта використала для
здійснення загарбницьких планів. Вона розглядала Галичину вже як частину єдиної
польської території і сподівалася використати її як плацдарм для відновлення
Речі Посполитої в кордонах до 1772 р.
Революція 1848 - 1849 рр., що увійшла в історію як “весна народів”, покликала
до активного політичного життя всі суспільні верстви і національності в
Австрійській імперії. Національно свідома інтелігенція створила в травні 1848
р. першу українську політичну організацію – Головну руську раду, що
організувала згодом мережу повітових рад і домагалася поділу Галичини на Східну
(українську) і Західну (польську) частини та утворення з українських земель
Австрії окремої провінції. Проте розвиток національного руху в Галичині
ускладнювався небажанням польської сторони визнати рівноправність українського
народу. Розвиваючись як закономірний процес, український національно-визвольний
рух одночасно був і реакцією на шовінізм поляків. Під час “весни народів”
українське питання вперше постало в Австрії як політична проблема, а
українсько-польські стосунки стали в центрі суспільно-політичного життя краю.
Революційні події уряд зумів придушити, після чого в Австрійській імперії у
1850-х рр. знову запанував абсолютистський режим з його
централістично-бюрократичною системою. Наступ реакції проти національного
відродження супроводжувався посиленням у краї польських впливів. Розуміючи
специфіку польсько-українських відносин, потенціали та можливості обидвох
сторін, Відень застосував принцип регіонального контролю поляків над
українцями. Управління Галичиною здійснювалося вищим державним адміністративним
органом – намісництвом. Оскільки намісником, а також міністром у справах
Галичини, як правило, призначався поляк, то рівень денаціоналізації галицьких
українців набув загрозливого характеру. 1849 р. намісником Галичини став А.
Голуховський – польський землевласник й довірена особа цісаря Франца-Йосифа. У
Відні він характеризував український національно-визвольний рух як інтригу
Росії, вияв зради Австрійській монархії [216, с.43]. Результатом зусиль А.
Голуховського було зростаюче недовір’я цісарського уряду до галицьких
українців.
У 1860-1870-х роках відбувалося реформування внутрішнього устрою монархії. В
Австрії було проголошено конституцію, котра базувалася на принципі федералізму
і розширювала права країв у процесі державного управління. За конституцією 1867
р. Австрія була перетворена в дуалістичну Австро-Угорську монархію. Компроміс
між цісарським урядом і угорцями, у результаті якого до останніх переходило
близько половини імперії, включаючи Закарпаття, спонукав поляків домагатися
повного контролю над Галичиною. Австрійський уряд надав польській шляхті
монополію влади в краї взамін на лояльність до Відня. Політичне домінування
поляків забезпечувала виборча система до Галицького крайового сейму. Фактично
Галичина мала перетворитися на польську „державу в державі” [284, с.278].
Отже, конституційні реформи 1860-1870-х рр. створили можливості для
демократичного розвитку національних рухів в Австро-Угорщині. Галицькі українці
отримали можливість боротися за національно-культурні і політичні права, не
зазнаючи урядових репресій і орієнтуючись на політично сильніші народи (бо
декларування, хоча й формальне, рівності всіх народів пробуджувало національну
гідність). Водночас нерівні умови, в яких опинилися галицькі українці порівняно
з поляками, відкрили шлях до полонізації краю.
Зростання польських впливів, зневіра у власних силах спричинили деморалізацію
серед більшої частини української інтелігенції. Старше покоління галицьких
українців усе більше схилялося до думки, що успішна боротьба проти польської
влади можлива лише при підтримці Росії. Політичний курс москвофілів (русофілів)
характеризувався національним нігілізмом, відсутністю віри у творчі можливості
українського народу. Москвофіли стверджували, що галицькі українці не є
окремим, самостійним народом, а лише частиною східнослов’янської спільноти, яку
означувано поняттям „русскій народ”. Москвофільські лідери зневажливо ставилися
до народної мови, писали штучним „язичієм” (сумішшю старослов’янської,
російської, української, польської мов). У руках москвофілів протягом
1850-1860-х рр. опинилися провідні культурно-просвітницькі установи –
Ставропігійський інститут, Галицько-Руська Матиця та Народний Дім у Львові.
[284, с.281].
На противагу москвофільській течії, на початку 1860-х рр. серед молодого
покоління галицької інтелігенції оформився народовський (українофіл
- Київ+380960830922