РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНІ УМОВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДОСТУПНОСТІ ПРАВОСУДДЯ У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
2.1 Обсяг судового захисту та доступність правосуддя
Визначення обсягу судового захисту пов’язане з проблемою обґрунтування меж
правосуддя в цивільних справах, яку в літературі прийнято визначати як проблему
меж цивільної юстиції [150, с.42].
Необхідно зазначити, що ця проблема стає досить актуальною в контексті
дослідження проблеми доступності правосуддя й пов’язана з виключністю та
повнотою судової влади. Так, як відомо, виключність судової влади означає, що
права та обов’язки здійснювати правосуддя покладаються лише на судові органи.
Делегування та привласнення зазначених функцій, виходячи з положень ч. 1 ст.
124 Конституції України, не допускається. Тобто, принцип верховенства права,
розподіл влад та виключність судової влади вимагають чіткого визначення
компетенції судової влади, тобто окреслення кола питань, які має права й
зобов’язана вирішувати судова влада, з одного боку, та безпосередньо органи, що
входять до судової системи, - з іншого. Повнота судової влади як функціональна
ознака правосуддя, визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової
влади або, іншими словами, в якій мірі особа може реалізувати своє право на
справедливий судовий розгляд. Саме вона в значній мірі й визначає соціальну
ефективність та доступність правосуддя.
Проблема визначення обсягу судового захисту в літературі традиційно зводилася
до проблеми судової підвідомчості, яка виступала, за найбільш сталою точкою
зору, в якості інституту процесуального права, що виконував функцію
розподільчого механізму юридичних справ між різними юрисдикційними органами
[151, с.83]. Під судовою підвідомчістю більшість вчених у той чи іншій мірі
розуміли коло спорів про право та інших правових вимог, вирішення яких
віднесено до ведення суду [88, с. 156; 151, с.31; 152, с.82; 153, с.97; 154,
с.9].
Судова підвідомчість визначалась законодавчими актами шляхом встановлення
загальних правил та певних виключень з них. Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 Основ
цивільного судочинства Союзу РСР та союзних республік 1961 р. судам підвідомчі
справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних
правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин або колгосп,
за виключенням випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до ведення
адміністративних чи інших органів. Крім того, вказана стаття містила положення
про підвідомчість судам справ, що виникають з адміністративно-правових відносин
та справ окремого провадження [155, с.67-68]. Аналогічна норма була закріплена
й у цивільно-процесуальних кодексах союзних республік.
Судам були непідвідомчі деякі справи, що виникали з житлових, винахідницьких,
сімейних, трудових, колгоспних, земельних правовідносин. Наприклад, згідно зі
ст. 109 ЖК УРСР виселення з жилих приміщень осіб, які самоправно зайняли жиле
приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом, здійснювалося в
адміністративному порядку з санкції прокурора [156]. Відповідно до ч. 2 ст. 63
КпШС УРСР при відсутності згоди батьків щодо імені дитини спір вирішувався
органами опіки та піклування [157]. Таким чином, поряд з судами цивільні справи
розглядали в межах їх компетенції інші, у тому числі адміністративні, органи та
їх компетенція виключала компетенцію судів. Отже, відбувалася дифузія судової
влади, оскільки правосудні функції по суті виконували несудові органи [55,
с.3-26]. Абсолютно природно, що в літературі така ситуація підлягала критиці.
На підставі загальних правил в науці розроблялися певні критерії судової
підвідомчості, які й визначали обсяг судового захисту.
Як зазначає Чечина Н.А., при цьому спостерігалося дві основні тенденції у
визначенні меж цивільної юстиції: перша – спроба розширити судову підвідомчість
за рахунок як обмеження сфери діяльності позасудових юрисдикційних органів, так
і встановленням судового контролю за діяльністю позасудових органів; друга –
обмеження сфери судової підвідомчості судів загальної юстиції за рахунок
передачі ряду категорій цивільних справ на розгляд до спеціальних
(спеціалізованих) судів та до позасудових юрисдикційних органів на імперативній
чи альтернативній основі [150, с.42-43].
Проблема визначення меж цивільної юрисдикції принципово змінилася з прийняттям
у 1996 році Конституції України. Так, ч. 2 ст. 124 закріплює положення,
відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі.
Уявляється, що слід підтримати ідею, висловлену Комаровим В.В., що інститут
підвідомчості не відповідає Конституції України, оскільки вона закріпила
необмежену юрисдикцію судів, а конструкція інституту підвідомчості заснована на
засадах поділу юрисдикції, коли цивільні справи розглядалися не лише судами і
коли спостерігалося таке явище, як дифузія судової влади. Судова юрисдикція
визначає сферу судової влади та багатоступеневу диференціацію повноважень
різних судів щодо розгляду юридичних справ. Судова юрисдикція – це новий
інститут конституційного та процесуального права, який не може ототожнюватися з
підвідомчістю [158, с.477]. Таким чином, проблему обсягу судового захисту слід
розглядати в контексті вже не судової підвідомчості, а юрисдикції.
Інститут судової юрисдикції в юридичній науці є відносно новим, але певні
наробки з цього питання існували у працях таких видатних процесуалістів, як
Васьковський Е.В. [5, с.484], Нефедьєв Е.В. [159, с.105-106], Гольмстеном А.Х.
[160, с.45] та інші. У радянські часи дослідження сутності судової юрисдикції
продовжували Клейман А.Ф. [161, с.94], Юдельсон К.С.[162, с.10], Абрамов С.Н.
[163, с.130], Гурвіч М.А. [164,
- Киев+380960830922