РОЗДІЛ 2
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ВІДНОСИН ДЕРЖАВИ І ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ВІД КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО
СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ
2.1. Прийняття християнства і закріплення відносин Київської Русі і церкви
Уся історія розвитку вітчизняної культури виявляється як глибокий і постійний
зв’язок із православ’ям. Відомо, що культура завжди розвивається і залежить від
культу, у ньому вона зароджується і ним вона визначається, як утілення
глибинного релігійного задуму. Вирішальним для долі Русі був вибір віри,
зроблений святим князем Володимиром, що визначив неповторність релігійної і
національної культури східнослов’янських народів.
Відповідно до літописного оповідання християнство у формі православного
віровчення офіційно було визнано державною релігією Київської Русі у 988 р. Цю
подію у вітчизняній літературі прийнято вважати початком правових відносин між
церквою і державою [250, с. 143; 180].
В літературі достатня увага приділялася причинам запровадження християнства як
державної релігії. При цьому неодноразово підкреслювався не виключно
релігійний, а релігійно-політичний характер реформи [180; 286, с. 69–70]. З
погляду розвитку структури державної влади релігійна реформа князя Володимира
може бути розцінена як справжня революція [56]. Справа в тому, що церковне
будівництво, що збіглося за часом із державним, синергетично підсилило і
прискорило його. Київська Русь до прийняття християнства фактично не була
державою у тому розумінні, яке склалося на той час у Візантії та Західній
Європі. У Візантії церква від початку свого існування діяла в умовах сильної
держави, інколи навіть деспотичної. На Заході Європи папський престол як
інституція складався в умовах зруйнованої державності. На Сході Європи церква
діяла в умовах становлення державності. Саме тому вона змогла виступити як
суб’єкт державотворення; в особі церковних ієрархів вона брала активну участь у
формуванні більшості визначальних елементів державності.
У своїй державотворчій діяльності православна церква в Київській Русі
використовувала багатовіковий досвід християнської церкви, досвід її
гармонійного (у «симфонії») взаємодії з державною владою, і зокрема ту
взаємозалежність, погодженість державного закону і церковного канону, що
склалася у Візантійській імперії. Руська православна церква, одержавши свій
початок у Кафолічній Східній церкві, від неї ж прийняла основні засади свого
внутрішнього і зовнішнього устрою. Руська православна церква стала фактично
своєрідним каналом, за допомогою якого знання і досвід століть приходили на
Русь і засвоювалися великокнязівською владою спочатку в Києві, потім Володимирі
і Москві [319, с. 112] і, певною мірою, із застереженнями – Литовсько-Руською
державою. Перший етап становлення і розвитку Великого князівства Литовського
відбувався під значним впливом саме православної традиції [9, с. 84–86].
Нормативною основою державного і церковного будівництва на Русі виступило
візантійське право. С.С. Алексєєв підкреслює, що саме воно стало серцевиною
самобутньої російської цивілізації. Це право спирається на догми православ’я і
має за змістом позитивні риси (схильність до примирливих процедур)
[6, с. 188–192]. У сфері релігійного життя візантійське право характеризувалося
найтіснішим союзом держави і церкви [204, с. 42].
Наявні джерела дозволяють судити про те, що до цього часу слов’янською мовою
було перекладено два корпуси церковних норм: 1) Номоканон Іоанна Схоластика і
2) Номоканон патріарха Фотія, – які використовувалися у вигляді «Кормчої книги»
(від слів «кормити», «кермо») [57, с. 114]. Крім того, безсумнівний авторитет
мали постанови соборів, синодів і патріархів Константинопольської церкви, а
також церковні грамоти по справах Руської митрополії. До зазначених джерел
входили канонічні норми Всесвітньої церкви, а також постанови візантійських
імператорів по церковних справах, які церква вважала за можливе визнати
керівними [47, с. 73].
Кормча книга містила так звані «Правила апостольські» і новели Юстиніана. Деякі
з новел містили настанови із теми цього дослідження. Особливо важливою є
передмова до 6-ї новели, яка містить загальне положення про те, що обидві влади
– «священство» і «царство» – дари Бжі і кожна з них повинна відати своєю
сферою: божественною і людською. У Київській Русі вона була практично першою
авторитетною настановою, що надає церковній владі таке ж значення, як і
світській, тобто князівській. Вона починала собою Зібрання Новел у 87 (93)
главах, що приписувалася на Русі Григорію Акраганському, і входила до всіх
редакцій Кормчої книги [325, с. 63, 103].
Першим досвідом самостійного руського законодавства став Статут св.Володимира,
який фактично визначив стан церкви у новій для неї державі. Одночасно він
намітив можливі шляхи і форми взаємодії державної і церковної влад у справі
морального виховання народу. На зміну законам двобою, звичним для язичеських
народів, пропонуються закони християнські, а суб’єктивізм князів обмежується
вимогами християнського правосуддя. І що особливо важливо зазначити, прийняття
Статуту князя Володимира було першим кроком у справі створення правової основи
для реалізації ідеї «симфонії влад».
У своєму загальному вигляді Статут князя Володимира є переробленим витягом з
візантійського Номоканона. Самостійність же його полягає у тому, що, по-перше,
у ньому було розширено коло осіб церковного відомства включенням сюди людей,
які не належать до духовного звання. По-друге, розширилася сфера церковного
суду за рахунок деяких підсудних церкві справ, що не згадуються у
візантійському законодавстві. По-третє, церковному суду були підлеглі деякі
справи, що по ві
- Киев+380960830922