РОЗДІЛ 2.
РОЗРОБКА КОНЦЕПЦІЇ "ОНТОЛОГІЧНОЇ ПОЕТИКИ"
В РАКУРСІ ВИВЧЕННЯ ФАНТАСТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1. Розробка концепції "онтологічної поетики" у працях російських учених
2.1.1. "Феноменологічний" підхід Л.В. Карасьова.
Як уже зазначалось у вступі, термін "онтопоетика" було запропоновано філософом Л.В. Карасьовим у 1993 р. у статті "Гоголь та онтологічне питання", де дане питання висвітлюється не як проблема буття в традиційному філософському сенсі, а як питання розуму до тіла (або, можливо, тіла до розуму) про онтологічну перспективу його тілесності, тобто як "глуху та смутну надію на можливість зміни природної долі, надію врятувати не тільки душу, а й тіло" [44, с. 84]. Розглядаючи історію онтологічного питання як один із варіантів розуміння історії людства, дослідник звертається до культури, що виступає "способом створення перепон на шляху людини до смерті" [там само]. Підтвердження цієї думки найбільш очевидні в літературі, де "онтологічні інтуїції виявляються і в самій потребі автора у створенні "другої реальності", і в особливостях будови тексту, у сюжетних ходах, мотивах учинків персонажів і в різних деталях. Дослідження цього особливого змістового прошарку (зазвичай закритого для автора тексту), - продовжує Карасьов, - я назвав онтологічною поетикою, або онтологічним підходом до літератури" [там само].
"Онтологія пронизує літературу, подібно до чарівної живої води, - пише філософ. - Вона приймає на себе тягар усіх інших символічних нашарувань, усю естетику, міфологію, соціологію, здоровий глузд і побутові подробиці. Різні шари поєднуються разом, утворюючи єдиний змістовий комплот: розділити їх можна лише умовно, напевно знаючи наперед, що саме і від чого ми збираємося відділяти" [44, с. 96]. Науковець уважає, що такий підхід "вимагає не тільки логіки, а й співчутливого та щиросердого розуміння. У цьому полягає головна різниця між онтологічним і постмодерністським баченням. Витончена складність гри в культуру заміщується довірливо-напруженим питанням до природи, природи людини" [там само].
Останнє твердження частково пояснює зосередженість творця онтопоетики насамперед на класичних творах, які вже самі провели стихійну роботу в культурі. Вони обкатані мільйонами прочитань, із них "витягнуті" загальні змісти, розставлені якісь віхи. Вони мають "емблеми", тобто своєрідні "візитні картки": пред'явивши їх, текст далі вже може не розкриватись, читачеві зрозуміло, про що йдеться. Пошук нового змісту у відомих текстах демонструють, крім згаданої публікації, статті "Про символи Достоєвського" [50], "Посування по схилу (порожнеча та речовина у світі А. Платонова)" [47], що увійшли пізніше в програмну монографію "Онтологічний погляд на російську літературу" [48], а також публікації "Онтологія і поетика" [49], "Флейта Гамлета" [53], "П'єси Чехова" [51], "Гоголь: Онтологія слова" [45]. Другою теоретичною книгою в дослідженні онтопоетики стає "Речовина літератури" [43], третьою - "Посування по схилу: Про твори А. Платонова" [46], четвертою - "Три замітки про Шекспіра" [52]. Автор не вважає доцільним для себе звернення до сучасної літератури, у якій убачає спробу зруйнувати якісь старі зразки, тому що йому цікаво саме будування, а не руйнування.
До завдань "онтопоетики" належить пошук, визначення або інтерпретація значень літературних творів із метою виявлення тих аспектів "персональної міфології" автора, які можуть слугувати "моделлю, зразком, емблемою для означення цілого типу змістобудування, що має відношення до багатьох людей" [48, с. 7]. Онтологічне питання твору трактується насамперед як "питання про тіло як про живу речовину", що утворює противагу "порожнечі неіснування, небуття" [там само]. Текст розглядається як такий, що несе в собі базові атрибути матеріальності світу й людини, котрі утворюють "коло початкових змістів". Засоби художньої виразності виступають при такому аналізі як іноформи, що містять ці "початкові змісти". Онтологічний аналіз твору полягає в розкритті того змістового прошарку, у якому сконцентрована так звана "онтологічна туга автора", що проявляється зокрема в потребі "створення другого життя", тобто самого художнього тексту. "Поняття "життя" і "смерті" можуть як завгодно переінакшуватися, переплітатися, маскуватися, але саме їх конкретне сполучення визначить собою те, що я називаю "онтологічною схемою" тексту", - зазначає Карасьов [49, с. 59].
Орієнтація такого роду, що ставить на перше місце "натуру" й передусім людське тіло, становить одну з визначальних рис гуманітарної стратегії другої половини ХХ ст. Однак творець онтопоетики розуміє тіло не як "посудину насолоди" або об'єкт агресії, а як щось, що "об'єднує "Я" і зовнішній світ", як "місце взаємопроникнення просторів, речовин, рухів" [49, с. 55].
Джерела даного розуміння можна знайти, зокрема, в антропоморфізмі найдавніших філософій світу, приміром, китайської й давньогрецької. Так, коли стародавні греки розуміли людину як міру всіх речей, вони мали на увазі конкретне людське тіло, що організовувало світ за своїм образом й подобою. Тіло постійно несло в собі той образ, за допомогою якого робило зовнішній світ відповідним людині, тобто саме тіло поєднувало світ і людину в органічне ціле космосу. На думку українських філософів В. Табачковського й У. Свириденка, що характеризують подібний підхід як онто-антропоцентризм, "<...>відома теза Протагора щодо "людиномірності" світу визначає людське через повне онтологічне обмеження (обмеження непотаємності сущого, співмірне досвідові кожної людини), а не через подальше його розпросторення" [142, с. 33].
Уявляється можливим проведення паралелей між онтопоетикою Карасьова й концепцією Анрі Бергсона. За словами французького філософа, "той особливий образ, який тримається серед інших образів і який я називаю своїм тілом, виявляє щомиті поперечний розріз усесвітнього здійснення, становлення" [10, с. 146]. Відзначимо, що подальша розробка даної концепції спостерігається у працях представників екзистенціалізму й фен
- Киев+380960830922