Розділ 2
Становлення та розвиток інституту генерал-губернаторства
як вищої регіональної установи
Дослідження будь-якої установи, коли з'ясовуються функції та напрями, форми й методи діяльності, впирається в питання її походження та встановлення політичних повноважень від конкретної держави. Генеза інституцій випливає з поставлених центром завдань. На окраїнній, прикордонній території у багатонаціональній Російській імперії функціонування установ набирало місцевого забарвлення. Для представника метрополії діяльність російської установи на неросійських землях сприймається як зростання її території, поширення російської ідеї і російської культурної традиції, зокрема, управліньської. В то й же час представникам національної історії, ця державницька напруга імперії сприймається неоднозначно. Історик несе підвищену відповідальність перед суспільством за потрактування спільної сторінки української й російської історії. Отож діяльність російських установ з одними й тими самими завданнями на неросійських землях завжди будуть відрізнятися від функціонування на корінних її територіях. Не становить винятку й функціонування інституту генерал-губернаторства, регіональної установи, яка з певного проміжку часу діяла лише на окраїнах імперії, зокрема в Україні, здійснюючи як основну свою функцію зросійщення краю та асиміляцію місцевого населення. З'ясування проблеми генезису та розвитку повноважень інституції генерал-губернаторів має базове наукове значення.
2.1. Генерал-губернатор: формування функцій, об'єму влади та повноважень
Державні інституції на нових територіях імперії запроваджувалися як такі, що відповідали традиціям її державного устрою. На українських землях від часу входження до Московської держави були присутніми кілька форм російського врядування. Із посиленням інтеграційних заходів на початку ХІХ ст. на Лівобережну, Слобідську, Південну й Правобережну Україну запроваджується генерал-губернаторська форма. На середину століття в Україні, в її історичних регіонах, функціонувало три генерал-губернаторства, із дев'ятьма губерніями, з особливими ознаками соціально-економічного й політично-культурного розвитку, етнічно-національними особливостями, зокрема різним станом місцевих еліт. Головна державна інституція кожного окремого регіону - Канцелярія генерал-губернатора - виконувала його розпорядження, що полягали в з'ясуванні особливостей розвитку, напрацюванні засобів їхнього усунення. Нові повноваження генерал-губернатор набував тоді, коли його заходи не відповідали очікувавним результатам зросійщення краю й опануванню його економічними ресурсами.
Генерал-губернаторська форма врядування запозичена у Швеції, коли Петро І змушений поширювати на інкорпоровані території не російський тип установи, оскільки влада зіткнулась з провінціями, еліта яких слабо піддавалась засобам приєднання. Однак тоді ця форма не стала поширеною, хоча старі органи не здатні були вирішувати питання місцевого управління на нових окраїнах імперії. В законодавчому акті 1775 р. "Учреждения для управления губерний Всероссийской империи" вперше найбільш повно сформульовано положення про генерал-губернаторську владу. Катерина ІІ повернулась до неї при проведенні адміністративної реформи для зміцнення державної влади на місцях, зокрема, для виконання військово-адміністративних та фіскально-фінансових функцій держави. Імперія поділялась на 20 намісництв по дві губернії у кожному, із призначенням намісників з основною функцією - дбати про загальні державні інтереси.
Законодавство не встановлювало чітких меж генерал-губернаторських повноважень, наділяло їх загальними функціями нагляду й управління [520]1. Але оскільки призначення генерал-губернатора відбувалося за безпосереднім вибором монарха, який делегував частину своїх повноважень "государеву наміснику" - як довіреній і відданій особі, то фактично вони були надзвичайними. При призначенні кожного генерал-губернатора визначався його обсяг влади - "в одних вона більша, в інших менша" [429]2. Важливо тут зауважити, що перші генерал-губернатори сповідували, в основному, ідеали просвітницької держави [460]3.
Практика показала, що в компетенцію генерал-губернаторів входив не лише нагляд за дотриманням законності, пильнуванням державних інтересів губернськими та іншими установами і посадовими особами. Призначення генерал-губернатора начальником поліції засвідчило, що він отримав додаткові силові повноваження для збирання податків та проведення рекрутських наборів, а також нагляд за кордоном і командування місцевими військами.
Адміністративні функції генерал-губернатора у ввірених йому губерніях полягали в призначенні посадових осіб в установи, звільненні їх при незадовільному виконанні урядових заходів та затвердженні кандидатур, якщо йшлося про виборні посади губернських і повітових предводителів дворянства. Це породжувало найбільше зіткнень і непорозумінь із партикуляризмом дворянства [439]4. Генерал-губернатор мав забезпечити єдність місцевої адміністрації з огляду на загальнодержавні інтереси. При вирішенні Сенатом місцевих питань, намісник брав участь у його засіданнях.
Судові функції намісника також формувалися і не мали чіткого визначення, з одного боку, йшлося про його невтручання в судочинство, "намісник не є суддя" [460]5, а з іншого - суди підлягали його наглядові. Якщо вирок вимагав смертної кари, то її виконували після узгодження з генерал-губернатором. Невмотивовані судові рішення могли ним опротестовуватися, передаватись до Сенату, а при особливому значенні для держави - імператорові. За генерал-губернатором закріплювався загальний нагляд за місцевими корпоративними установами та станами. Із самого початку ця посада поєднувала в собі дві моделі влади. Генерал-губернатор (намісник) повинен був перебувати в системі місцевих установ і здійснювати наглядову функцію. Історичні обставини територіального зростання Російської держави обумовили, що ця посада наділялася функцією надзвичайної влади. Генерал-губернатори значною мірою "були самі
- Киев+380960830922