РОЗДІЛ 2
ІРОНІЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ СТРУКТУР ТЕКСТІВ
З РИТОРИЧНОЮ ДОМІНАНТОЮ
2.1. Іронія як риторична фігура непрямого заперечення
Найважливішим, отже, в даній роботі є твердження про відмінність структур
текстів не-іронічного та іронічного. Установка на іронічне писання,
іронізування автора спонукає його видозмінювати компоненти структури тексту
(такий процес називатимемо іронічною трансформацією), а то й створювати
додаткові компоненти, що в не-іронічному тексті не присутні (іронічне
структуротворення). Нашим завданням буде зрозуміти напрямні структурних
трансформацій іронічних текстів, проте кожен з наступних розділів
стосуватиметься відмінного аспекту іронізування – риторичного або ігрового,
власне поетикального, тобто неутилітарного, такого, що має своїм підґрунтям не
анґажовану риторику, а довільну поетику.
Ці два підходи до розуміння іронії ми намагалися окреслити в попередньому
розділі, називаючи її, відповідно, неґативістською чи лібераціоністською. В
першому випадку йшлося про модальне спрямування іронічної мови автора
(тексти такого ґатунку – тексти з риторичною домінантою – власне, й будуть у
центрі нашого аналізу в даному розділі); навпаки, лібераціоністська, або
амбівалентна, модель іронії жодних модальних орієнтирів не пропонує і,
загалом, стосується більше питань творчості та світобачення взагалі – про
тексти, структуровані відповідно до наперед покладеного принципу амбівалентного
іронізування, йтиметься в нашому третьому розділі.
Як ми вже зазначали, іронія “в першому наближенні” є риторичною фігурою, що
може бути реалізована на різних рівнях – від одиничного висловлювання до
окремого тексту в обов'язковому контекстуальному оточенні. Ваян Бус у своїй
фундаментальній “Риториці іронії” зазначає, що “іронічні випади, як правило,
спрямовуються проти переконань, що їх на даний момент можуть мати деякі з
читачів” /156/ [/156/ 162) Booth W. A Rethoric of Irony. – Chicago:
University of Chicago Press, 1974, р. 76. ]), – сама мова дослідника про
феномен іронії пересипана лексикою, яку не вагаючись можна назвати
агресивною (“іронічні випади”, “атаки”, “жертви” іронії, “захист”
переконань, “неможливість втечі” тощо). Неодноразово дослідник підкреслює
концентрованість та експресивність (“жар”) іронічного висловлювання /156/
[/156/ 163) Ibid., p. 117. ]), тобто на найпростішому рівні, не доходячи
ускладненіших її форм, іронія мислиться не просто як суперечність, а як
доволі жорстке заперечення, висміювання певних установок, ідей, переконань,
висловлене, щоправда, – і в цьому весь її сенс – не напряму, а приховано,
з більшим чи меншим ступенем ясності. Саме такий інваріант іронії
зустрічаємо в літературних текстах найчастіше.
В даному розділі ставимо собі за мету дослідити вплив іронії на структуру
художніх текстів, що, в той чи інший спосіб, пов'язані з протистоянням
протагоніста, оповідача чи власне автора певній системі влади, що може
втілюватися як в конкретному державному утворенні, так і бути означеною
абстрактно. Тексти такого типу, з причин, про які йтиметься далі,
якнайповніше використовують риторичний потенціал іронії, рідко оминаючи
іронічний модус увагою, а то й повністю перетворюючись на всуціль іронічні.
Втім, оскільки іронія в такому тексті, виражаючи переконання автора і
полемізуючи з потенційними переконаннями читача, виконує функцію суто
ілюстративну, то йтиметься радше не стільки про структуротворення, скільки
про перетворення структур під її впливом. Іронія, скепсис автора задля свого
увиразнення потребуватимуть деякої реорганізації структури текстів на різних
її рівнях. Саме на таку реорганізацію – яка, як побачимо далі, є першою
стадією нової організації тексту, – звернемо увагу, аналізуючи іронічні
тексти з риторичною домінантою.
2.2. Іронічний текст як засіб протистояння владі
а) Виникнення та функціонування іронічного тексту. Література, і художня
література зокрема, часто в історії людства ставала засобом (а то й єдино
можливим способом) пропаганди ідей та переконань. З іншого боку, особливо в
стосунку до української літератури, знаходимо доволі багато нарікань на
“звуження поліфункціональности книжної літератури до літератури
морально-просвітницького плану” /37/ [/37/ 164) Гундорова Т. ПроЯвлення
слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна
інтерпретація. – Львів: Літопис, 1997, стор. 35. ]). Подібне балансування між
етичним та естетичним полюсами літературної функціональності, між “корисним”
та “красивим” розпочалося ще в епоху пізньої Античності і триває
дотепер: в деяких курсах теорії літератури етичну, та похідну від неї
соціальну, функції згадують як ключові [165) Примітка. Це стосується
найперше марксистських та постмарксистських курсів літератури: /121/ Теория
литературы: Основные проблемы в историческом освещении / Редкол.:
Г.Л.Абрамович и др.: АН СССР. Ин-т мировой литературы им. А.М.Горького. –
М.: Изд-во АН СССР. – Кн.1. Образ, метод, характер. – 1962. – 452 с., /132/
Хализев В. Теория литературы: Учебник для студентов вузов. – М.: Высшая школа,
1999. – 398 с., ]), інші теоретики надають їм статус другорядних або взагалі
витісняють їх за межі літератури, визначаючи, натомість, предмет останньої
з врахуванням лише естетичних домінант [166) Примітка. Маємо на увазі,
найперше, праці: /126/ Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. – М.:
Прогресс, 1978. – 325 с., /158/ Culler J. Teoria Literatury. – Wars
- Київ+380960830922