РОЗДІЛ 2
СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКА ЯЗИЧНИЦЬКА ПОХОВАЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ
2.1. Смерть та передпоховальні церемонії
в космогонічному світогляді східних слов'ян
За даними писемних та археологічних джерел, в свідомості східних слов'ян поховальний ритуал мав неабияке значення. На думку наших пращурів, в цих церемоніях брав діяльну участь й сам небіжчик. Він нібито пильно стежив за всіма ритуальними діями та примічав найменші порушення. Навіть невелика помилка у якомусь обряді нібито мала змогу перетворити потенційних берегинь-заступників общини на упирів-шкодливих, ворожих до живих людей міфологічних істот, які, на думку давніх слов'ян, мали владу над природними стихіями, родючістю землі і навіть життям та здоров'ям людей. Тому поховальний культ залишався найбільш консервативною частиною слов'янського язичництва. З його канонами повинні були рахуватися не лише представники слов'янської військово-політичної еліти, а навіть й духовенство.
Дохристиянська поховальна обрядовість недостатньо повно відбилася в автентичних писемних джерелах. Давньоруські літописи та інші писемні документи Х-ХVI ст. подають лише нечисленні, уривчасті дані відносно поховальних звичаїв східних слов'ян. Арабські ж та візантійські історики, які залишили після себе доволі цікаві в історичному відношенні відомості, описують лише поховання ранньофеодальної військової еліти, до складу якої входило багато найманців - представників балтських, угро-фінських та особливо норманських племен. У зв'язку з цим поховальні звичаї та обряди, подані, наприклад, у творах Ібн-Дасти, або Ібн-Фадлана назвати східнослов'янськими можна лише умовно.
Суттєво доповнюють уявлення про вітчизняну язичницьку за своєю сутністю обрядовість результати археологічних досліджень східнослов'янських могильників ІХ-Х ст. Але і ці дані висвітлюють лише базовий, фундаментальний матеріал, залишаючи при цьому в тіні багато деталей язичницьких обрядів.
Таким чином наявний фактологічний матеріал дозволяє прослідкувати лише головні риси східнослов'янської поховальної обрядовості.
Аналіз історичної літератури, проведений у попередньому розділі, дає підстави стверджувати, що, незважаючи на різні точки зору на проблему східнослов'янської язичницької обрядовості, більшість дослідників погоджується у визначенні її як "сукупності фактів при дослідженні певних поховальних пам'яток, які відображають поховальні звичаї певного людського колективу" [146, c.76]. Під поховальними звичаями в сучасній історіографії розуміють засоби поводження з тілом померлого та інші пов'язані з цим дії [271, c.158].
У поховальної обрядовості можна виділити три головних етапи, які складають органічну частину загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. До першого етапу слід віднести комплекс звичаїв та обрядів, пов'язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання.
Другий етап склали звичаї та обряди, які мали місце в день поховання - транспортування померлого до могильника, обрядові дії, які були направлені безпосередньо на поховання небіжчика (кремація або інгумація мертвого тіла, покладення залишків мерця до могили, супроводжуючий інвентар, закриття могили, установлення знака, який би визначив місце поховання; а також посипання кургану над місцем поховання), супроводжуючі поховання ритуальні обрядові комплекси - страва та тризна.
Третій етап визначає поминальний ритуальний комплекс, який складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам'яті небіжчика.
Перший етап переходу померлого з реального світу у потойбічний починався одразу після смерті людини і передбачав три різні групи обрядів, кожна з яких повинна була служити певним цілям. Одна з них була покликана захистити живих людей від шкідливого впливу мерців. З нею можна пов'язати звичай східних слов'ян (як в язичницький період, так і ранньохристиянський) обертати померлого якоюсь тканиною, загортати у килим, зв'язувати йому ноги, щоб небіжчик у майбутньому не міг вставати з могили. Князя Володимира Святославича, як свідчать літописи, одразу після смерті "Обертвше в ковер" [40, c.89]. В "Житті Бориса та Гліба" - джерелі ХI ст. розповідається про те, що перед похованням київського князя Бориса, його тіло "обертавши в матер" [62, c.52]. У "Слові о святом Афанасіи Затворнице", яке увійшло до складу Києво-Печерського патерика, подаються дані про те, що після смерті одного з ченців, двоє "братів" його "увивши якожде подобает мертваго" [28, c.111].
У ХІХ - на початку ХХ ст. багатьма дослідниками були зафіксовані рудименти цього обряду. У деяких місцевостях і тоді ховали у мішках або підрізали підколінні жили та п'яти деяким категоріям померлих - "щоб вони не вставали з домовини"[204, с.36; 206, с.28].
Іншим охоронним обрядом, згадки про який залишили свій відбиток у деяких писемних джерелах, був звичай пробивати дірку у стіні, щоб безпосередньо перед похованням через цей отвір виносити померлого. Шлях з мерцем через двері або вікно, вірогідно, вважався небезпечним. У цьому випадку небіжчик нібито "міг повернутися назад". Звістка про цей звичай має місце у "Повісті временних літ" під 1015 р. при описі обрядів, які були пов'язані зі смертю київського князя Володимира Святославовича - "ночью же межю двема клтми проимаше помост" [40, c.89]. Майже до нашого часу зберігся звичай виймати одну з дощок з даху або ламати стінку у випадку "трудної" смерті людини в українців та росіян [149, c.345-346].
Схожі вірування існували у близьких до давніх слов'ян північних германців. Так, наприклад, у давньоісландській сазі "Про Егіля" розповідається як головний герой твору наказав своїм слугам зруйнувати південну стіну свого будинку, щоб винести через пролом до міста поховання тіло свого батька" [27, c.184].
Іншою групою передпоховальних обрядів були самокатування та різноманітні плачі, які ініціювали прощання общини з померлим. Ці звичаї, вірогідно, покликані були змилостивити померл
- Київ+380960830922