РОЗДІЛ 2. ВІДНОШЕННЯ “ЛЮДИНА – БОГ” В КОНТЕКСТІ ПОШУКУ ПЕРЕДУМОВ ЛЮДСЬКОЇ
ЦІЛІСНОСТІ.
2.1. Екзистенційна вкоріненість ідеї Бога в людському бутті.
На початку ХХІ століття ми все більше приходимо до усвідомлення того, що
моральний закон один, як єдиною є Істина і Бог, але є багато шляхів виразу
істини і відкриття у світі проявів Бога. Проте всі ці шляхи, пов’язані з
різними культурами і різними людськими виборами, приводять до єдиного уявлення
про моральність, праведність і святість, хоча один назве своє уявлення зв’язком
з Богом (тобто релігією), а інший – повнотою реалізації людськості. Так чи
інакше, розмаїття шляхів подібне розмаїттю мов. Ніхто не може сказати, що його
мова вища інших мов: на будь-якій мові людина може прийти до істини, до єдиної
істини, і на будь-якій мові вона може помилятись. Так же завдяки будь-якій
релігії може вона знайти Бога – єдиного Бога. За А.Тойнбі, історія – це саме
діалог людини з Богом, в ході якого різні спільноти людей дають різні відповіді
на Божественний заклик; а саме християнство залежить від поколінь людей, що
приходять на зміну одне одному і читаючи Писання здатні перетворювати його на
живе слово. “Кожна епоха, – говорив Л.Фейєрбах, – вичитує з Біблії лиш саму
себе; кожна епоха має свою власну, саморобну Біблію” [400, 264], а кожен народ
кладе “на своїх богів печать своєї національності” [289, 5].
Історія людства складається з доль народів, хоча не менш суттєвим є також і те,
що вона складається з доль людських особистостей і в основі своїй має
фундаментальне відношення людини до Бога, навколишнього світу та до себе самої.
У певному розумінні національна культура завжди втілює ціннісно-смислове
будівництво етносу і людина як представник спільноти знаходить своє місце в
бутті в тому культурно-історичному процесі, який, на думку Гайдеггера,
характеризує Дім, Поле, Храм. Це свідчить про те, що людина (як і етнос) шукає
те святе довкілля життя, в якому вона може посісти чільне місце. І нарешті,
людина, як і етнос, шукає своє небо і свої святині, те, що символізується
храмом її ідеалів, духовних благ загалом. І тут цілком доречними видаються
слова одного з героїв Ф.Достоєвського: “Мета всякого руху народного, в усякому
народі й у всякий період його буття, це єдино пошукування Бога, Бога свого,
конче власного, і віра в нього як у єдиного істинного” [145, 61].
Проте, слід зазначити у цьому зв’язку, що національна самосвідомість полягає
передусім не в тому, як себе розуміє нація, які властивості, вдачу та
можливості в собі вирізняє. Найважливішим є те, як розуміється в національній
культурі людина загалом, – у чому вбачається її сутність, сенс її буття,
пріоритети та проблеми існування. Культура у всіх своїх історичних
перетвореннях завжди була і залишається насамперед людською реальністю, що
розкриває внутрішній світ людини – її життєві цінності, нарешті, сенс її буття.
Коли національна за своїм витоком думка висуває власне розуміння людини як
такої – тільки тоді вона справді виявляє свою змістовність та самобутність.
Отже, специфіка національної самосвідомості визначається не тим, що думає нація
про себе, а тим, що домінує в ментальності нації щодо усвідомлення людської
особистості.
Для персоналістичної, і ширше, загалом гуманістичної (до якої, безумовно, можна
віднести і вітчизняну) традиції зведення особи до певної етнічної чи
надетнічної тотальності є неприпустимим. Кожна людина є самоцінною, вільною
особою, що прагне до самореалізації відповідно до глибинних інтенцій своєї
власної сутності.
Виходячи з глибинних передумов ціннісної орієнтації людини в світі, слід
визнати, що вона має моральний характер вже тому, що цінність людина обирає,
вибираючи разом з нею і саму себе, визначаючи на її основі сенс власного
існування. Саме в моральній сфері експлікується і досягає смислової повноти
найважливіший світоглядний принцип вільного самовизначення особистості, що
поєднує свободу і необхідність, всезагальність і особливість, універсалізм і
конкретну буттєвість, духовність та природність людського буття.
В історії як Сходу, так і Заходу можна побачити, що людина впродовж віків
пройшла певний шлях, який поступово провадив її до зустрічі з істиною і до
глибшого її пізнання. Цей процес відбувався насамперед у сфері самопізнання
особи: “що більше людина пізнає дійсність і світ, то більшою мірою усвідомлює
себе як єдину в своєму роді істоту, а заразом чимраз нагальнішим для неї стає
питання про сенс речей та її власного існування” [147, 5]. Все, що є об’єктом
нашого пізнання, тим самим стає частиною нашого життя. Заклик “Пізнай самого
себе”, вирізьблений на архитраві Дельфійського храму, є свідченням
фундаментальної істини, яку повинен визнавати як елементарне вихідне правило
кожен, хто, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе “людиною”,
тобто тим, хто “знає самого себе”.
Саме через самопізнання, самовизначення людина окреслює краєвид свого життя і
створює певні можливості його. Різним аспектам людського самовизначення у світі
притаманна власна зобов’язуюча сила, а всі разом вони становлять цілісне
смислове поле культури, в якому особа торує свій неповторний шлях від
безпосередності індивідуального буття до загальнолюдських цінностей і далі – до
трансценденції, а то й – до Бога.
Тому пошук неба для неї, як відзначає С.Кримський, має принциповий, навіть
надрелігійний сенс. Адже людина не може жити тільки відносним, плинним, усім
тим, що має минати, заперечуватись, гинути. Корабель у бурхливому морі не може
орієнтуватись на зорі, які падають, і рухається за вказівкою сузір’їв, які
вважаються незмінними. Так само і людські
- Київ+380960830922