РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИКИ США ЩОДО УЧАСТІ В МИРОТВОРЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ООН В 1990-Х РОКАХ
2.1. Американські концепції ролі ООН в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки в умовах трансформації структури системи міжнародних відносин після закінчення "холодної війни"
Після розпаду біполярної системи світу та появи нових міжнародних реалій одним з найбільш гострих питань міжнародної політики стали регіональні конфлікти. Організація Об'єднаних Націй є провідним міжнародним органом, який займається врегулюванням конфліктних ситуацій. З іншого боку, протягом останнього десятиліття Сполучені Штати як наддержава були активно залучені у процес миротворчості, кардинально впливаючи на цю сферу діяльності ООН. В цьому контексті особливої актуальності набуває висвітлення підходів Сполучених Штатів до миротворчої діяльності Організації Об'єднаних Націй. На сьогодні серед американських політологів існують різні думки щодо майбутнього Організації Об'єднаних Націй взагалі та її миротворчої діяльності зокрема. Але більшість схиляється до того, що настав зовсім новий етап в розвиткові системи міжнародної безпеки, який характеризується не лише новими реаліями міжнародного середовища, а й новими підходами до вирішення проблем і відходом від традицій та принципів, що були притаманними періоду "холодної війни".
Під час другого терміну президентства Б.Клінтона його команда вже мала за плечима чотири роки кропіткої праці з розробки зовнішньополітичної стратегії. У 1993 році у адміністрації Б.Клінтона не було всеохоплюючої зовнішньополітичної стратегії. Продовжувала діяти доктрина, розроблена під час правління Дж.Буша старшого. Фактично, зовнішньополітична концепція нової адміністрації, яку політологи назвали "доктриною Клінтона", почала ними аналізуватися після другої перемоги Б.Клінтона на президентських виборах [114,17].
За визнанням американських вчених [130], авторам нової доктрини вдалося об'єднати у ній елементи чотирьох зовнішньополітичних концепцій: 1) неоізоляціонизм; 2) вибіркову/обмежену участь; 3) узгоджену (кооперативну) безпеку; 4) одноосібне лідерство.
Як зазначає Ч.В.Мейнс, президент Євразійської фундації, колишній редактор журналу "Foreign policy", з приходом до влади адміністрації Б.Клінтона новою зовнішньополітичною доктриною стала так звана "ефективна багатосторонність" (assertive multilateralism) [131,14]. Згідно з нею, міжнародні організації, в яких домінуючи позиції займали б США, повинні мати визначальний вплив на розвиток подій в світі після закінчення "холодної війни". Позиція лідера у більшості міжнародних організацій надасть Вашингтону можливість визначати політику, робити легітимними свої дії шляхом ухвалення їх іншими членами, та забезпечити фінансування для цілей, схвалених Сполученими Штатами.
Не зважаючи на важливості міжнародних організацій і в тому числі ООН, Сполучені Штати не дали ніякої гарантії, що їх дії будуть обмежуватись рішеннями міжнародних інституцій, які вони називали дуже важливими. Але навіть натяк на те, що Сполучені Штати можуть бути обтяжені міжнародними зобов'язаннями - на чому вони наполягали по відношенню до інших країн - міг викликати політичну бурю протесту. Цей пункт випливав регулярно на поверхню міжнародного життя.
Наслідки американської політики в Сомалі поклали край "ефективній багатосторонності". Під час цих подій проявився одноосібний підхід до багатосторонніх дій. Мається на увазі операція американських військ з затримки сомалійського військового лідера, що була розпочата Сполученими Штатами без повідомлення оонівського командування. Ці події дали критикам адміністрації Б.Клінтона привід негайно розпочати атаки проти політики багатосторонності, яка, за їх словами, перетворила американську зовнішню політику на субпідрядника Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Багатосторонність перестала бути підходом, якому надавалася перевага, і стала підходом, до якого почали звертатися від випадку до випадку. Американські урядовці почали стверджувати, що Сполучені Штати будуть намагатися вирішувати питання на багатосторонній основі, коли вони можуть, але в односторонньому порядку коли - повинні. Іншими словами, Сполучені Штати самі будуть визначати, коли їм співпрацювати з іншими державами та організаціями. Сполучені Штати запровадили цей підхід як відносно економічних, так і політичних питань. Таким чином, американці фактично стали розробляти одноосібні підходи щодо вирішення міжнародних проблем. Наприклад, у той час, коли Вашингтон наполягав, щоб усі країни підкорилися ухваленим Організацією Об'єднаних Націй санкціям проти Іраку, самі погрожували тим, що проігнорують санкціоноване тією ж Організацією Об'єднаних Націй ембарго на постачання зброї в Югославію, якщо інші країни не погодяться на їхню роль лідера у справі врегулювання кризи в цьому регіоні. За словами Ч.В.Мейнса, Америка в цей період показала наростаючу ворожість відносно майже всіх міжнародних організацій окрім НАТО, де вони повністю домінували [131,15].
Новим етапом у розвитку зовнішньополітичної доктрини Сполучених Штатів, як вже згадувалося раніше, стало безпрецедентне рішення Організації Об'єднаних Націй від 4 грудня 1992 року щодо розгортання військової сили для забезпечення допомоги голодуючому населенню Сомалі. Лідери обох партій в Конгресі та чисельні засоби масової інформації на протязі кількох місяців закликали до масованого втручання, включаючи, де потрібно, встановлення опіки ООН. Одночасно, за словами Дж.Стедмана, асистента професора африканських досліджень та порівняльної політики в Центрі міжнародних досліджень Джона Гопкінса, йшла аналогічна масована кампанія за військове втручання США в колишній Югославії з вимогою "зупинити агресію сербів" та рішучих дій у захист боснійців [132,2]. За цим також йшли заклики до Сполучених Штатів та ООН здійснити інтервенцію в Ліберії, Східному Тиморі, Судані, Заїрі та на Гаїті [132,3]. При цьому прибічники нової концепції, "нового інтервенціонізму", намагал
- Київ+380960830922