Розділ 2.
Верховна Рада на початковому етапі
конституційного процесу в Україні. 1990-1991 роки
2.1 Декларація про державний суверенітет
як перший етап конституційного процесу в Україні
Українська Конституція, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. стала результатом інтенсивних пошуків моделей взаємодії суспільства і держави, тривалого досвіду українського парламентаризму та конституціоналізму.
Звертаючись до новітньої історії України, відзначимо, що ще задовго до здобуття незалежності в працях українських дисидентів ставилась проблема прийняття Конституції незалежної та самостійної соціалістичної України, в якій би втілювались ідеали верховенства права та соціальної справедливості.
У відкритій заяві до Першого Секретаря ЦК Компартії України П.Шелеста І.Кандиба вказував на потребу розбудови соціалістичної держави загальної справедливості, а в 1969 році з лист до ЦК КПРС направив український правозахисник А.Коваль. який звертав увагу на нагальну потребу розробки справді демократичної Конституції України [1].
Радянська конституційна система було свого роду історичним феноменом, в якому високі задекларовані демократичні принципи у значній частині випадків перекреслювалися практикою тоталітарної держави. Чинна Конституція УРСР 1978 р. на кінець 80-х - початок 90-х років вже не відповідала новим реаліям суспільного життя, в першу чергу зрослому рівневі національної свідомості українського народу та його прагненню розбудовувати власну державу. З таких умов на Верховну Раду, як єдиний законодавчий орган, лягала висока відповідальність розробки та прийняття такого документа, який би міг визначити та нормативно закріпити перспективи і напрямок розвитку українського суспільства. Історична практика підказувала, що новий Основний Закон повинен був стати дороговказом європейської нації у розбудові державності. З прийняттям Конституції відкривався новий етап розвитку українства.
Першим кроком на цьому шляху стала розробка та прийняття Декларації про державний суверенітет. Розглядаючи процес прийняття Декларації, яка стала першим конституційним актом незалежної України, слід уважно проаналізувати можливість її прийняття прокомуністично налаштованою Верховною Радою.
В новітній українській історії ідеї Декларації були апробовані віковічними прагненнями українського народу до розбудови незалежної держави, досвідом державотворення 1917-1920 років, теоретичними напрацюваннями та практичними кроками українських дисидентів. Однак, на час прийняття Декларації такі цінності сповідувало не більше 25% тодішнього складу українського парламенту, які входили чи симпатизували так званій Народній Раді. Логічно виникає питання стосовно того, що спонукало прокомуністичну більшість Верховної Ради підтримати прийняття цього документу.
По-перше, будучи людьми кваліфікованими та добре знаючи реальний стан справ у народному господарстві і соціальній сфері, українські парламентарі розуміли недолугість та безпорадність союзного центру та його нездатність належним чином вирішувати нагальні проблеми життя республіки. Навіть у радикально налаштованих прокомуністичних управлінських колах авторитет союзних структур невпинно падав.
З іншого боку, спроби реформування Союзу РСР та розширення прав союзних республік було одним з важливих складових елементів політики "горбачовської перебудови", спрямованої на збереження таким чином СРСР як єдиного державного утворення. Така політика повинна була за рахунок більш активного використання економічного потенціалу республік врятувати Радянський Союз від економічної кризи, яка невпинно насувалась.
Вибори 1990р. в Україні проходили під знаком децентралізації народного господарства, розширення прав республіки в усіх сферах суспільного життя. Саме завдяки таким гаслам значна частина депутатів-комуністів була обрана до парламенту.
Позиція партійного і державного керівництва республіки поступово еволюціонізує в бік врахування національного чинника. Оприлюднені на початку квітня 1990 р. Програмні принципи Компартії України проголосили самостійність КПУ у складі КПРС. Це рішення у порівнянні з іншими союзними республіками було значно запізнілим, однак в середовищі переважної більшості комуністів воно лише посилило переконання у його незворотності.[2]
Позиція офіційних партійних лідерів України, яка розвивалась в напрямку досягнення економічної автономії, підтримки концепцій створення власної фінансово-грошової системи, свободи зовнішньо-торгівельної діяльності у свідомості депутатів доповнювалась недостатком продуктів харчування, зростанням соціального незадоволення в суспільстві. Це особливо задекларували масові страйки шахтарів, які вимагали резингації уряду СРСР, ліквідації партійних осередків в армії та правоохоронних органах.
Суттєвий вплив справив досвід інших союзних республік, в першу чергу Російської Федерації, Молдавії, Узбекистану, та прибалтійських республік, які пішли значно далі у своїх вимогах.
Можна констатувати і той факт, що за таких умов спостерігається процес активного формування у різних регіонах нашої держави, включаючи найбільш консервативні південні та східні області, ідей місцевого патріотизму. Його суть проявляла себе у прагненні захистити інтереси, в першу чергу економічні, конкретного регіону та Української РСР в цілому. Така позиція часто була характерною для людей незалежно від національності та партійної належності.
При прийнятті Декларації певну роль відіграв і сам характер документа. За умов прийняття великої кількості різного роду декларацій, звернень, меморандумів тощо окремим депутатам парламенту декларація уявлялась як черговий пропагандистський трюк, який міг спрацювати. Це тим більш важливо, що і у відповідності з чинною Конституцією УРСР вона проголошувалась суверенною державою, хоча в реальному житті ситуація була принципово іншою. Не слід відкидати того факту, що голосуючи за Декларацію про державний суверенітет, частина депутатів зберігала надію на те, що все залишиться на сво
- Київ+380960830922