РОЗДІЛ 2
ДИНАМІКА МІГРАЦІЇ
2.1. Загальні тенденції урбанізаційних процесів 1950-1980-х рр.
У 1950-1980-х рр. соціально-економічні перетворення, викликані індустріалізацією й урбанізацією, обумовили зростання чисельності міського населення, інтенсивний ріст нових міст і перетворення окремих регіональних центрів у великі промислові міста. Урбанізаційні процеси визначали зміни у співвідношенні сільського і міського населення республіки. Якщо на середину 1960-х рр. припадає період їхньої рівноваги, то надалі баланс помітно змінюється на користь міст і у 1980-х рр. співвідношення між містом і селом становить уже 2:1. Особливо інтенсивно ці процеси відбувалися у 1960-х рр. Протягом цього часу кількість міських мешканців зросла на 6,5 млн. осіб, в тому числі за рахунок міграції зі сіл у міста - на 3 млн. осіб. Щорічно відтік із сільської місцевості перевищував 1,5 млн. осіб. У середньому за рік міграційний оберт між містом і селом складав не менше 10 млн. осіб, або близько 4,5 % тогочасної загальної кількості населення [4, c. 12-13].
Міста зростали за рахунок механічного і меншою мірою природного приросту населення, а чисельність сільських мешканців зменшувалась як через міграційні процеси, так і за рахунок повної ліквідації чи переходу окремих сільських населених пунктів до групи міст і селищ міського типу. З карти України зникли сотні оголошених "неперспективними" сіл, зокрема, у 1972-1986 рр. - 1502 села [116, с. 356]. Матеріали загальних Всесоюзних переписів населення (що проводилися періодично, з певними винятками кожні десять років - у 1959, 1970, 1979, 1989 рр.) свідчать, що протягом 1959-1989 рр. чисельність сільських жителів УРСР зменшилася з 22,7 до 17,6 млн. осіб (з 54,2 до 34,7 %) (у 1959-1970 рр. їх зменшилось на 5,7 %, 1970-1979 рр. - на 10,2 %, 1979-1989 рр. - на 8,3 %; середньорічний темп скорочення складав відповідно 0,5 %, 1,3 %, 1,4 %) [2, c. 101]. На цей процес поряд із масовою міграцією в міста впливала тенденція до загального постаріння мешканців сіл: в структурі стабільного населення міст зменшилася доля вікової групи осіб старшого віку, а в селах - осіб молодого й середнього віку. УРСР посідала друге місце серед республік Радянського Союзу (після Естонської РСР) по коефіцієнту маятникової міграції сільського населення [13, c. 20-21].
Темпи приросту міського населення у західній, південно-західній та центральній частинах УРСР значно перевищували середній республіканський показник. Львівська область поряд із Донецькою, Київською і Дніпропетровською мала найвищу густоту населення (118,5 чол. / км2). За інтенсивністю обміном населенням з-поміж усіх регіонів УРСР виділялись Одеська, Херсонська, Донецька, Дніпропетровська, а зі західноукраїнських - Львівська і Чернівецька області. Розмір позитивного сальдо міграції (механічного приросту населення) був особливо високим для міст Дніпропетровської, Донецької, Полтавської, Харківської, Львівської, Черкаської, Одеської, Херсонської областей. Львівська область у цьому переліку єдина з усіх західноукраїнських областей, що свідчить про швидке зростання чисельності мешканців міст регіону саме за рахунок міграції. Попри це, до середини 1980-х рр. у Західній Україні зберігався найвищий показник сільського населення (54,9 %). На 1977 р. менш ніж 40 % населення регіону проживало в містах, а західноукраїнські області й надалі залишалися найменш урбанізованим регіоном УРСР. Середній республіканський статистичний показник міського населення зріс із 45,7 % у 1959 р. до 60,5 % у 1977 р. Для Донецького регіону цей показник складав 83,4 % і 87,7 %, для Півдня - 48,7 % і 62,6 %, для Дніпровського басейну - 57,7 % і 72,5 %, для Північного Сходу - 45,1 % і 61,6 %, для Центрального Заходу - 29,6 % і 50,1 %, а для Західної України - лише 27,0 % і 39,7 % [76, c. 188].
Особливо високими темпами зростали міста з населенням більше 500 тис. осіб. За матеріалами перепису 1979 р., на території УРСР таких міст нараховувалося 9. У них проживало 28,9 % міського населення республіки. З 1966 р. до групи цих міст входив Львів. Місто посідало четверте місце після Києва, Запоріжжя і Жданова за темпами зростання населення (додаток Е.1).
Зростання чисельності населення обласних центрів відбувалось значно швидше, аніж ріст всього міського населення УРСР. Обласні центри Західної та Центральної України мали найвищі темпи зростання чисельності населення. Це обумовлювалось інтенсивним економічним розвитком даних областей і міграцією сільського населення. Міста-обласні центри притягали людей з навколишніх територій вищою оплатою праці, кращими житлово-побутовими умовами, можливостями здобуття освіти й подальшого працевлаштування. Львів посідав сьоме місце серед обласних центрів республіки за кількістю населення (найбільші обласні міста розташовувались у такій послідовності: Київ, Харків, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів). Як зазначалось вище, за інтенсивністю зростання міст з населенням понад 500 тис. Львів знаходився на четвертій позиції. Проте на тлі обласних центрів Західної України Львів не вирізнявся темпами свого зростання. Значно швидше збільшувалося населення Рівного, Хмельницького, Тернополя, Івано-Франківська, Луцька (додаток Е.2).
Населення Львова стрімко зростало у післявоєнні роки. У 1945 р. у місті проживало близько 185,8 тис. осіб, а вже у 1959 р. чисельність мешканців зросла вдвічі й складала 410,7 тис. осіб. У наступні роки тенденція до інтенсивного зростання мешканців міста дещо сповільнилась (додаток Ж.1). У 1989 р. населення Львова досягло 786,9 тис. осіб і зросло протягом тридцяти років на 376,2 тис. осіб, майже подвоїлось. Мешканці Львова складали близько третини всього міського населення Львівської області, а в окремі роки і більше.
Інтенсивне зростання чисельності мешканців Львова спостерігалось протягом 1960-х рр. (142,8 тис. осіб (34,8 %)). У наступні два десятиріччя темпи сповільнились і приріст населення у 1970-х рр. складав 111,6 тис. осіб (20,2 %), а у 1980-х - 121,8 тис. осіб (18,3 %).
- Київ+380960830922