Розділ 2
ЛЕКСИКОГРАФІЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
АСП ПРАВДА / НЕПРАВДА
Центральною проблемою лексикографії та семасіології є значення слова та його семантичні межі, а для лексикографії - ще й проблема тлумачення слова.
Одним з важливих способів розкриття значення слова, починаючи від перших словників і до наших днів, є с и н о н і м і ч н і з а с о б и м о в и. Практика словникової роботи показує, що в мові майже для кожного предмета, явища, дії, стану, ознаки, відношення, ситуації і т.п. є ніби "перша асоціація", первинна назва, основний спосіб номінації, визначення якого через інші слова залишає враження чогось штучного, здається даниною лексикографічному принципові витлумачувати всі слова без будь-яких винятків. Для того, щоб зрозуміти значення таких слів, достатньо, на думку О.Нечитайло, назвати відповідний уживаніший, більш поширений синонім [228 , 7].
У лексикографічній практиці синоніми використовуються двома способами: 1) як складові частини (причому як основні, стрижневі, ідентифікуючі слова) різних типів описових тлумачень; 2) як додатковий засіб семантичної характеристики слова (наводяться поєднані практично з усіма типами тлумачень після крапки з комою). Лексикографи підкреслюють, що використання синонімів як засобу лексикографічної інтерпретації слова "дає змогу показати витлумачуване слово не ізольовано, а в його зв'язках з іншими словами, як складову частину лексико-семантичної системи мови, що відповідає основному завданню сучасних словників - показати лексику певної мови як систему [виділено нами. - М.М.]" [там само].
"Синонімізація, - підкреслює С.Терещенко, - та механізми руху синонімічної системи багато в чому ідентичні для всіх періодів розвитку лексики. Вони різняться в певні часові проміжки лише більшою або меншою мірою активності" [308, 21]. На думку В.В.Виноградова, "зв'язок значень слова з лексико-семантичною системою мови здійснюється за посередництвом в н у т р і ш н ь о о б' є к т и в н и х (розрядка наша - М.М.) різноманітних предметно-смислових та експресивно-синонімічних словесних груп" [44, 26].
Дослідження структури АСП правда - неправда неможливе без вивчення системних зв'язків його складників-синонімів, що утворюють власні гнізда. Причому ця системність аналізованих понять залежить від типу словника. У роботі беруться до уваги такі філологічні словники: академічний тлумачний словник, історичні словники, словники синонімів, антонімів, термінологічні, перекладні та енциклопедичні словники, оскільки нейважливішими системотвірними семантичними категоріями, які зв'язують ЛСВ у межах поля, виступають синонімія, антонімія та гіпонімія (Ф.Бацевич, О.Тараненко, А.Уфімцева, П.Філін й ін.), представлена в них. Орієнтація на такі лексикографічні джерела надає змогу показати: 1) склад компонентів АСП правда - неправда в діахронії та синхронії; 2) характер утворюваних синонімічних рядів і гнізд; логічну зв'язність понять; 3) стилістичні відношення лексико-семантичних варіантів. Ми цілком свідомі того, що словники репрезентують найзагальніші системні зв'язки, оскільки, як зауважила М.М.Пещак, "у словнику, орієнтованому на опис об'єктивного світу, завжди буде відчуватися неповнота довідникового цілеспрямованого лексикографічного призначення, адже об'єктивний світ і наше пізнання практично безмежні" [247, 52]. Разом із тим Ю.Степанов підкреслював, що "в галузі ключових слів духовної культури семантичні ряди встановлюються н е л и ш е н а л о г і ч н і й, а л е й н а і с т о р и ч н і й о с н о в і" [295, 174].
2.1. К о м п о н е н т и А С П п р а в д а - н е п р а в д а в і с т о р и ч н и х с л о в н и к а х.
Українська лексикографія починає свою історію "Лексисом" Лаврентія Зизанія, де було закладено традиції використання синоніміки рідної мови в перекладному словнику. Для досліджень більш раннього періоду функціонування української мови характерна орієнтація на текст, писемні пам'ятки з метою реконструкції, наприклад, словникового складу мови. На думку дослідників, ще в княжу добу широковживаними були синоніми правда й істина [142].
Вважають, що українська лексика, і абстрактна в тому числі, починає фіксуватися в пам'ятках ХІ ст. [137]. Є.Тимченко також зауважував, що історію української мови ми починаємо з ХІ віку, "власне з його другої половини, бо перші пам'ятки, де відбилися прикмети нашої мови, ...сягають саме цієї доби" [309, 20]. Однак, зазначає Л.Полюга, в історії розвиток категорії слів з абстрактним значенням сягає ще глибшої давнини [255, 4].
Початковий етап в історії появи абстрактних назв належить ще дослов'янському періоду, часам давньої індоєвропейської спільноти, яка, за припущеннями, могла розпастися десь приблизно 2,5-3 тисячі років до н.е. [55, 16] і під час розпаду, маючи складну систему іменникової та дієслівної словозміни, майже не засвідчувала основних абстрактних понять, виражених іменником. Зафіксовано чималу кількість абстрактних іменників, спільних для більшості слов'янських мов (духъ, біда, біль, диво, чудо тощо).
Із праслов'янським періодом пов'язують існування абстрактних іменників із суфіксами -ба,-оба; -нь, -знь, -снь (зокрема, баснь); -тво,
-тва, -ва; -да (зокрема правда, кривда); -ость, -ство [255, 36; 220]. Хоч більшість слів, у тому числі абстрактних іменників, у давньоруській мові склалася на праслов'янській основі [123, 162], але це був обмежений лексико-семантичний шар, що об'єднував "слова, пов'язані із суспільною діяльністю людини, які описують фізичні явища і властивості, а також явища, які належать до сфери інтелектуального" [122, 200]. З періоду балтослов'янської спільності, за припущеннями В.Кипарського, могли зберегтися лише близько 30 абстрактних слів, серед яких наведено й лексему басня [255, 51-52].
Давньокиївська та староукраїнська мови успадкували праслов'янський фонд абстрактів, а решта, за висновками І.Огієнка, П.Плюща, Ф.Філіна, розвивалася в період української мови, тобто з ХІст., як і загальноле