РОЗДІЛ 2
ОСОБИСТІСНО-СУСПІЛЬНА ПАРАДИГМА
НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
2.1. Психологічна природа неусвідомлюваних чинників національної свідомості в онтогенезі.
Питання формування першоджерел етнонаціональної свідомості належить до найскладніших у загальній проблематиці національного, оскільки саме наявність національної свідомості є чи не першою передумовою існування нації [149, 33]. Як свідчать вище викладені й висвітлені наукові джерела, структура джерельної бази ґрунтується на започаткуванні й розвиткові системи життєвих ідеалів, насамперед естетичного, етичного, нормативної матриці смакових орієнтирів та подібного, що складає комплекс символічної знакової системи - індикатора визначення, віднесення довкілля і себе до "своїх" та "чужих", або звичної, узвичаєної частини світу, та невідомої, незвичайної, а тому неприйнятної.
Відомо також, що схильність до певних етнокультурних проявів забезпечується не лише особливістю спадкових, генетичних впливів, але й у процесі соціалізації, особливо її складової, етнізації, яка за свідченням наукових джерел [150] бере початок ще у донатальному періоді. Особливо активно утверджується майбутня етнічна означеність у дошкільному періоді, тобто за рахунок складної системи наслідування етнокультурної моделі,яка зводиться до того, що, на відміну від безпосередньої реактивної структури елементарних процесів, вона побудована на основі використання символів-засобів (знаків) конкретного етнічного середовища і залежно від цього має непрямий (опосередкований) характер. У функціональному відношенні їх характеризує те, що вони "виконують у поведінці нову й істотно іншу з елементарними функціями роль, здійснюючи організоване пристосування до ситуації з попереднім оволодінням власною поведінкою" [151].
У сучасній семіотичній науці визнана думка про те, що розвиток знаку як такого і його систем, які використовуються у людському суспільстві, та інших системах обміну здійснюються шляхом їхньої диференціації з єдиної синкретичної знакової системи, що суміщала такі й різні подібні функції [152]. У свою чергу подібна диференціація розвивала і поглиблювала психічні функції людини [153, 67].
Виходячи з постулату про сигніфікативну основу поведінки [154], необхідно розглянути сутність знаку як символу та поведінкового стереотипу у взаємозв'язку. Для спрощення логічних міркувань приймемо тезу про те, що кожні стереотипи поведінки мають знаковий, тобто умовний, символічний характер. Г.Г.Шпет, формулюючи завдання розшифровки, розкодування народних звичаїв як стереотипізованих знакових систем, зазначав, що "сфера етнічної психології апріорно намічається як сфера доступного нам через розуміння певної системи знаків" [155]. Показати, у чому полягає значення цих знаків, якою мірою вони моделюють свідомість та самосвідомість людини, - це і є, на думку автора, шлях точної, предметної фіксації етнічної психології.
Власне семантика поняття знаку є досить складною й неоднозначною у наукових тлумаченнях. А.Ф.Лосєв, зазначав, що навіть досить конкретизований лінгвістичний знак для його розуміння вимагає величезних зусиль теоретичної думки [157]. У наш час лише не посвячений у сутність проблеми може вважати питання про знаки простим і ясним, "фахівці вже давно втратили точне й однозначне розуміння знаку" [157, 42]. Разом з тим слід виходити з того, що кожен знак є актом свідомості людини, результатом певного переживання і розуміння тієї чи тієї предметності, мисленевим процесом.
Складність та багатомірність знаку як психологічної, філософської, семіотичної, лінгвістичної та інших категорій неодмінно веде до переобтяжених і слабооперабельних теоретичних моделей, що вимушує вдаватись до узагальнень на зразок синтетичних концепцій знаку [156, 117]. Переконливо розкривши природжену психологічну схильність людини до сприйняття певних символів, К.Г.Юнг розкрив їхню закоріненість у глибинах індивідуального і колективного безсвідомого, що знаходить своє підтвердження у практиках трансперсональної психології [158, 79]. Слід відзначити наявність поглядів, що не синонімізують поняття "знак" і "символ" за низкою певних відмінностей, представником яких був ще Г.Гегель [159]. Численні спроби класифікації цих понять і вироблення методологічних засад до їх аналізу все ж залишаються суперечливими [160; 161; 163], тому видається доцільним зупинитися на усередненому понятті "знаково-символічний засіб".
Відомо, що поведінка людини є типізованою й нормованою [164, 81] хоча разом з тим виявляє дві розбіжні тенденції: центробіжну як вияв індивідуальної варіативності та поліфонічності, а також орієнтація на дотримування соціальних імперативів як суспільно-стабілізуючих чинників [165, 89-95]. Вони є фундаментом, на якому утримується існування людської спільноти у часі, здійснюючи програму неспадкової передачі досвіду в процесі соціалізації (166).
Стереотипізація найвагомішої інформації дозволяє не лише здійснювати відбір, але й зберігати її робочий обсяг за обставин постійного оновлення, "компенсуючи ентропійні втрати, а також протидіючи ентропії" [167, 98]. Саме інтровертний, регулятивний характер стереотипів виявляє їх етносоціальною нормою, що складає за сутністю значну дискусійну проблему [168; 169]. Суспільна норма ставить людину у ситуацію протиріччя з індивідуальними уявленнями про нормальне, утверджуючи у такий спосіб суспільно неунормований острівець власних внутрішніх норм. Як зауважує С.А.Арутюнов, "навіть такі суто біологічні явища як статевий акт або пологи здійснюються у людини різними прийомами, у яких спостерігаються певні, і досить істотні, етнічні розбіжності, що виявляються у тому, як люди одягаються, як їдять, хоча усі люди на землі і одягяються, і їдять, і сидять" [169, 25], що забезпечує самобутність джерел самосвідомості не лише в індивідуальному, але й ветнічному прояві.Не лише у наукових дослідженнях, але й у побутово-психологічних описах ситуацій, як правило, виявляється відмінність свідомості та самосвідомості одного народу від інш