Ви є тут

Соціально-економічне становище та культурний розвиток німців у Галичині (1772 - 1923 рр.)

Автор: 
Монолатій Іван Сергійович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2002
Артикул:
3402U003151
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ НІМЕЦЬКИХ КОЛОНІЙ В ГАЛИЧИНІ
2.1. Німецька середньовічна колонізація.
В історії міґраційних процесів у Центральній і Східній Європі особлива роль
завдяки її географічному розміщенню припала Галичині. Просторий, мальовничий,
багатий природними ресурсами край, що простягався по європейському вододілі
поміж Карпатами і верхів’ями Бугу, став ніби натуральним мостом між Західною,
Центральною і Східною Європою.
Найважливіше значення для історії Галичини мало її розміщення на рубежі двох
великих обшарів світової культури: греко-візантійської на Сході та латинської
на Заході. Взаємовпливи цих двох культур у різний час, починаючи від
трипільської культури та Високого середньовіччя й до формування модерних націй,
простягалися через Галичину у реґіони Центральної Європи та й у зворотньому
напрямку, виразно позначившись на історико-культурних, соціально-економічних,
церковно-релігійних контактах та взаєминах автохтонного, українського населення
з представниками інших націй і народностей.
Міґрація населення в Галичині була натуральним процесом, який у своєму
історичному розвитку став постійним чинником плідного обміну духовними і
матеріальними надбаннями поміж окремими суспільностями, інституціями і
культурними середовищами. Активність переселенських процесів значною мірою
залежить від натуральних умов, які характеризують окремі, включені у ці
процеси, території, а саме їх доступність, сприятливі кліматичні умови,
наявність природних засобів тощо. Вирішальний вплив на пожвавлення чи
послаблення міґрації в цьому реґіоні у різні історичні періоди мали важливі
політичні події, умови розвитку економіки і торговельного руху, особливості
релігійних вірувань і духовного життя сусідніх суспільностей і культурних
середовищ Європи.
В містах Галицької Русі ХІІ-XIV ст. (Городок, Збараж, Коросно, Коломия, Лаврів,
Львів, Переворськ, Перемишль, Самбір, Сянік, Ярославль), хоч і в не значній
кількості проживали представники інших народів і народностей. Поряд з
автохтонним українським населенням мешкали також волохи, поляки, молдавани,
угорці, чехи, словаки, татари, турки, вірмени, євреї, цигани, німці [218, с.
28; 161, с. 86].
Державний і політичний провід Галицько-Волинського князівства, пізніше –
першого українського королівства, досить широко протеґував німецькому населенню
міст Галицької Русі. У цій українській державі західноєвропейського зразка
ширилася латинська мова, зокрема в канцеляріях, а приплив німецьких колоністів
спричинив першу хвилю німецьких впливів. Ці тенденції проявилися, головним
чином, у техніці ремесла, в торговельній справі, в організації міського
самоврядування. Про це свідчать історії володарювання галицьких і волинських
князів: Романа (1199-1205), Данила (1205-1264) та Василька (1205-1269), Лева І
(1264-1301?), Андрія і Лева ІІ (1308-1323), Юрія ІІ Болеслава (1325-1340),
Любарта-Дмитра (1340-1385), Владислава (1372-1378) [100, с. 17-18].
Закріплюючи свої позиції, Данило Галицький увінчується королівською короною,
причому обирає місцем коронації Дорогичин на Підляшші. Цим він підкреслював
свої права на місто, біля якого князь ще 1238 р. переміг німецьких лицарів
Добжинського ордену і взяв в полон їх маґістра. Сини Юрія – Андрій і Лев
(1315-1323) надали певні привілеї торнським і краківським купцям, а у
закордонній політиці опиралися на союз із Німецьким орденом, важливий і для
торгових зв’язків і для забезпечення проти зростаючої сили Литви [158, с. 32].
Традиційну політику своїх попередників вів Юрій-Болеслав Тройденович
(1323-1340), підтримуючи Німецький орден і сильно підкреслюючи свої володарські
права у внутрішньому правлінні; особливо протеґуючи міста і чужинців,
спираючись на німецьких городян у боротьбі проти боярської верхівки, підтримав
пропаганду Католицької Церкви [151, с. 45].
Початок експансії Польщі в Галичині поклав Казимир ІІІ Великий (1320-1370 рр.),
який відносив середньовічну польську монархію. У просуванні на схід короля
підтримали магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої
володіння вглиб українських і білоруських земель; Католицька Церква, яка
прагнула здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли підкорити
собі важливі торгові шляхи у Галичині [114, с. 8]. Цікаво, що у квітні 1340 р.
Казимир ІІІ вступив у Галичину під проводом захисту католиків реґіону, якими,
переважно, були городяни-німці. Рукопис XVII ст. (Topografia civitatis Leopolis
a Joane Alnpech, consule civitatis Leopolensis) повідомляє, що Казимир ІІІ
здобувши Львів, віддав його вартувати “сторожі із німців”, що, як довідуємося з
іншого джерела, нараховувала 1200 осіб німецької національності [218, с. 27].
Переконливе свідоцтво особливого місця німців у структурі міського населення
Галичини – те, що вони витворили й першу маґдебурзьку громаду Львова, життя
якої зафіксоване у найстарішій збереженій книзі міських самоврядних органів
1382-1389 рр. Вони заселили південну частину міста над Полтвою, де і постав
новий міський осередок з центром на теперішньому Старому Ринку [71, арк. 13]. В
маловідомому німецькому описі України XVI-XVII ст. мандрів М. Ґруневеґа
згадано, що у цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку
людей з усіх країн світу. Мандрівник записав, що кожен, якою б мовою він не
говорив, знаходив у Львові свою рідну мову [149, с. 12-14].
В документах кін. ХІХ-поч. ХХ ст. опубліковано текст грамоти Казимира ІІІ,
виданої у Львові 22 серпня 1352 р. дітям колишнього львівського війта на
володіння млином в с. Малі Винники [67, арк. 4-8]. В документі зазначено, що
згаданий млин належав “... в