РОЗДІЛ 2
СТРУКТУРА ТА ПОВНОВАЖЕННЯ ВОЛИНСЬКОГО ДВОРЯНСЬКОГО
ЗІБРАННЯ У 1796 - 1830-Х РОКАХ
2.1. Річпосполитські сеймики у шляхетському самоврядуванні
Правобережної України
Приєднані від Речі Посполитої українські землі внаслідок її поділів увібрали в себе політичну, соціальну, господарську і етнокультурну традицію колишньої могутньої європейської держави. Волинь відійшла у межі Російської імперії за другим та третім її поділами 1793, 1795 рр. Влада імперії відразу зауважила контрастну своєрідність місцевої станово-корпоративної організації і її відмінність від російської політичної традиції. По-перше, станові установи тут діяли, починаючи з ХV ст., а у Росії вони започатковувалися лише на основі Жалуваної грамоти Катерини ІІ 1785 р. По-друге, на землях Речі Посполитої ці інституції формувалися на основі довготривалого протистояння королівської влади й аристократії та шляхти, в Росії ж - запроваджувалися державою "зверху". Оскільки ці та інші відмінності між станово-представницькою і абсолютною монархіями для нас є суттєвими, варто більш детально з'ясувати роль і місце органів шляхетського самоврядування у соціально-політичному становищі місцевого соціуму.
Отож, до складу Російської імперії Волинь увійшла із сформованими, відмінними від російських, інституціями польської держави, і, найголовніше, - із розвиненим апаратом станового самоврядування, представленим сеймиками - зібраннями місцевої шляхти. Перші повітові сеймики на Волині з'явилися у першій третині ХV ст. Спочатку це були зібрання із незначними повноваженнями, але з часом вони почали вирішувати широке коло питань локального та загальнодержавного значення. Жалувана грамота Сигізмунда Августа 1565 р. узаконила інституцію сеймикування, а пізніше, унією 1569 р., коли Волинське воєводство приєдналося до Польського королівства, було проголошено підтвердження функціонування шляхетських самоврядних органів. З кінця ХVІ ст. сеймики заклали основу державного ладу Речі Посполитої [359, с. 201].
В історії сеймикування виділяють кілька періодів, упродовж яких їх значення і роль змінювалися. Одна з схем, яку запропонував відомий історик М.І.Карєєв, виглядає таким чином. Перший період - кінець ХVІ - перша половина ХVІІ ст., коли сфера компетенції шляхетських зібрань збільшувалася за рахунок зростання ролі сейму - вищого станово-представницького органу при королівській владі. Наступний етап - друга половина ХVІІ ст. - 60-ті роки ХVІІІ ст.: сейм поступово втрачав своє значення, натомість сеймики отримали повну перевагу у місцевому управлінні. Останній період - середина 60-х років ХVІІІ ст. - 1795 р. - обмеження їх владних повноважень [288, с. 72].
Правова традиція шляхетських зібрань регламентувалася нормативними актами Речі Посполитої, і, найперше, Литовським статутом 1566 р., зокрема його артикулом "Про повітові сеймики", а також наказами та універсалами королів, сеймовими ухвалами, земськими привілеями, статутами та місцевими нормами, які визначала сама шляхта. Адміністративна реформа 1565 р. законодавчо регламентувала діяльність місцевої шляхетської корпорації й остаточно оформила станове самоврядування Речі Посполитої. Шляхетські зібрання мали діяти для "ліпшого порядку в усіх справах і в способі досягнення справедливості й оборони, аби на сеймиках за волею всіх такі земські потреби розглядалися і вирішувалися" [Цит. за: 333, с. 6].
З розвитком інституції сеймикування кожне воєводство поставало окремою територіальною одиницею самоврядування, своєрідним виборчим округом із власним судом, адміністрацією, військом та податками. Зазвичай шляхтичі збиралися у одному з міст свого воєводства, таким чином, кожне - мало своє зібрання, а шляхта деяких воєводств збиралися на декількох сеймиках. Загалом на території Польської держави налічувалося близько 70 шляхетських зібрань [368, s. 115]. У Волинському воєводстві шляхта засідала у Луцьку, іноді - у Кременці. Шляхта сусіднього Київського воєводства проводила свої зібрання у Житомирі, а з початку війни 1648 р. у Володимирі [342, с. 11].
Місцем скликання сеймиків найчастіше був місцевий костел, що мало відігравати стримуючу роль, адже проведення засідань у його стінах дисциплінувало присутніх дотримуватися певного порядку та спокою. Однак це не завжди допомагало - часто тут панував безлад, який переростав у збройні сутички. Коли костел не вміщав усіх присутніх, засідання шляхетських зібрань проходили на відкритому полі.
Тривалість засідань не обмежувалась часом і загального правила щодо цього не було. Найчастіше сеймик тривав впродовж одного дня, що було пов'язано із труднощами квартирування більшості шляхти у місті, або у містечку, де проходило скликання. Інколи він тягнувся впродовж 2-3 днів, а часом - навіть до тижня, коли тривала "непотрібна балаканина зібрання" [363, s. 222], але довготривалі засідання були не властиві сеймикам.
Кожний шляхтич "за правом народження", за походженням міг взяти участь у зібраннях, і, таким чином, вони ставали органами шляхетського самоврядування [288, с. 38]. Від прибулих на засідання не вимагалося пред'явлення ні документів на земельну власність у даній місцевості, ні будь-яких інших посвідчень. За умови рівності, право голосу мав навіть безземельний шляхтич, котрий служив у магната. Брати участь у сеймиках було своєрідним обов'язком кожного шляхтича, більше того, той, хто нехтував відвідуванням засідань, сплачував штраф. До того ж, честь шляхтича вимагала, аби він не відмовлявся від політичного життя свого краю, зокрема й від участі у сеймиках. Шляхтичі перед настанням зібрань "перешивали навиворіт свої старі мундири", щоб виглядати достойно поруч із більш заможними, але "рівними" собі [269, с. 49].
Чисельний склад учасників шляхетських зібрань був несталий, адже не завжди шляхтичі мали можливість приїхати для участі у засіданнях. Існують дані, що на Житомирські сеймики іноді збиралося до 4-5 тис. шляхтичів [321, с. 189]. Однак, за переконанням французького науковця Д.
- Київ+380960830922