РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕР ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ ТА СТАВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ ДО "НОВОГО ПОРЯДКУ"
2.1. Особливість окупаційної політики у регіоні та реакція місцевого населення
Дослідження вітчизняними істориками питань, пов'язаних із нацистською окупацією, торкалися в основному спроби німецько-фашистських загарбників відновити та використати промисловість регіону в інтересах своєї воєнної економіки, впровадити у життя "новий аграрний порядок", а також питань, пов'язаних із політикою німецько-фашистської окупаційної влади у сфері соціальних відносин, освіти і культури. Дані аспекти окупаційної політики загарбників розглядалися у таких фундаментальних багатотомних виданнях: "История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945" ?137?, "Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945" ?285?. Окремі питання з означеної проблеми знайшли своє висвітлення у збірнику "Німецько-фашистський окупаційний режим (1941-1944 рр.)" ?214?, у монографіях С.П. Лаути "Колгоспне селянство Радянської України у роки Великої Вітчизняної війни" ?183?, М.М. Загорулька та А.Ф. Юденкова "Крах плана "Ольденбург" ?122?, у працях М.І. Супруненка ?270?, О.В. Іонова ?132?.
Дещо менше знайшло висвітлення питання спротиву окупаційному режиму мирного населення. Уперше на цю форму боротьби звернули увагу В. Клоков, І. Кулик, І. Слинько, зробивши висновок про тісний зв'язок саботажу заходів окупантів з економічними диверсіями ?207, с.62?. У четвертому томі фундаментальної праці "История Второй мировой войны" відмічається, що "поряд з партизанами і підпільниками в боротьбу за зрив політичних, економічних і військових заходів окупантів включилися широкі верстви населення" ?138, с.356?. Більш чітко цю форму боротьби визначили Л. Кизя і В. Клоков ?257, с.322?. В третьому томі видання "Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза" відзначено, що боротьба антифашистів за зрив економічних, політичних, військових та інших заходів окупантів була важливою формою народної боротьби [289, с.414]. Найбільше уваги стихійній формі боротьби населення приділено в монографії М.М. Загорулька та А.Ф. Юденкова [122]. Але, не дивлячись на достатню кількість виявлених фактів ефективності стихійного опору, він так і не отримав належного висвітлення у вітчизняній літературі, спеціально присвяченій цьому питанню праці створено не було. Проте значна кількість документальних матеріалів, опублікованих у таких збірниках, як "Луганщина в годы Великой Отечественной войны", "Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945", "Німецько-фашистський окупаційний режим (1941-1944 рр.)" ?187; 256; 214?, а також численні джерела вперше використані у дисертаційному дослідженні, дають можливість заповнити означені прогалини. У даному розділі розглядаються: вплив нацистського окупаційного режиму на розвиток антифашистської боротьби; умови боротьби українців у тилу ворога, тобто сам об'єкт цієї боротьби - нацистський окупаційний режим; питання ставлення населення до окупаційної влади; форми боротьби неозброєного населення.
Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади. Окуповані області були поділені на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах окупованих східних областей; друга, за винятком питань економічного грабунку, підлягала Головному командуванню сухопутних військ вермахту. Українські землі, де здійснювалося цивільне управління, були "поділені" між польським генерал-губернаторством, Румунією та райхскомісаріатом України. Територія Чернігівської, Сумської, Харківської, Сталінської (тепер - Донецька) і Ворошиловградської (тепер - Луганська) областей знаходилась у зоні військового управління. Історико-географічні межі нашого дослідження охоплюють територію Луганської області, тому розглянемо органи управління в зоні військової адміністрації.
Структура органів влади в зоні військового управління була встановлена "Особливими вказівками по забезпеченню, частина С" від 3 квітня 1941 року [133, с.20, 21]. Відповідно до них ця зона поділялася на район армій, який складався з району бойових дій і оперативного тилового району армій та тиловий район груп армій. Основну роботу по управлінню в зоні військової адміністрації виконували місцеві комендатури, оскільки саме вони найбільше "працювали" з органами місцевого управління (території, підпорядковані райуправам і місцевим комендатурам, у більшості випадків збігалися) [239, с.90]. Сільські, общинні, районні і міські управи (управління) організовувались одразу по всій зоні військової адміністрації до самої лінії фронту. На чолі районів стояли начальники райуправ; общинами управляли бургомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під общиною малося на увазі об'єднання сіл (територія колишньої сільради), у кожному з яких працювали старости. У руках начальника райуправи знаходилося загальне керівництво районом. Він політично відповідав за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і управління, повинен був забезпечувати "спокій і безпеку" на підпорядкованій території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупаційній владі, організовувати "вилучення" продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів. Другою за значенням особою органів місцевого самоуправління був бургомістр. Для своєї території його завдання відповідали завданням начальника райуправи для району. Таким же був і порядок призначення та звільнення з посади. Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа, на чолі якої стояв староста. Останнього, як правило, призначав бургомістр. Практична робота сільських управ іноді зводилася до бухгалтерської роботи, але в більшості випадків, унаслідок труднощів зі зв'язком, протяжністю