РОЗДІЛ 2
Концепція та організація єзуїтського шкільництва
2.1. Формування концепції єзуїтської освіти
Середню освіту, яку переважно давали єзуїтські колегіуми, можна
охарактеризувати як гуманістичну. Тут слід згадати, що в класичній латині
humanus, окрім загального значення “щось характерне для людини, притаманне
людині”, мав ще два: “доброзичливий” і “вчений, високоосвічений”. Hевід’ємною ж
особливістю людини вважалася мова, а скарбницею мови і основою вченості –
література (litterae, humanae litterae). У XV ст. в італійських університетах
викладачів класичної літератури – грецької і латинської (humanae litterae) –
називали гуманістами (humanista). Невдовзі термін humanista поширюється у
німецькомовному світі, а далі по всій Європі в італійсько-латинському значенні
“вченого-знавця античної літературної спадщини” [111]. Від цього humanus
походить і humanіsmus.
Для гуманізму як літературного руху ще на самих його початках, у середині XIV
ст., був притаманний етичний компонент. Для Петрарки та його послідовників
доброю літературою (bonae litterae) була, по суті, дидактична література.
Оскільки в античній спадщині “добра література” і “добрі звичаї” крокували
поруч, то саме з неї слід було черпати дидактичний зміст: ідеї державного
устрою – з Аристотеля, уроки воєнного мистецтва – з Цезаря, агрономічні знання
– з Вергілія тощо [112].
Для духовенства гуманістичний рух набув особливого підтексту на початку XV ст.
Тоді основну увагу гуманісти звернули на класичну риторику, яка майже одразу
почала застосовуватись у проповідництві, витісняючи схоластичний стиль. А по
опублікуванні Еразмового “Ecclesiastes” у 1535 р. не з’явилось жодної праці,
яка б захищала схоластичний стиль проповіді [113].
Найяскравіше ж гуманізм виявив себе у початкових і середніх школах, які у XV
ст. з’явилися в Італії, а потім поширились по всій Європі. Підставою навчальної
програми гуманістичних шкіл були твори латинських і грецьких класиків (studia
humanitatis). Головною дисципліною виступила риторика, яка мусила підготувати
учнів до активного громадського життя. А притаманний гуманістам етичний акцент
привів їх до переконання, що справжньою метою освіти є формування доброчестя за
допомогою найкращої літератури. Зразком такої освіти служила римська, яка
базувалась на грецькому прикладі і прагнула виховати людину-громадянина,
здатного відповідати на виклики приватного і громадського життя і керувати
державою на основі права [114].
Гуманістичні школи започаткували одну з найбільших революцій західного світу у
царині виховання. Вплив цієї революції був помітний аж до ХХ ст. у навчальній
програмі “найкращої середньої освіти”, в центрі якої стояли твори грецьких і
римських класиків [115].
На момент постання Товариства Ісуса гуманізм поширився на проблематику
благочестя, аскетизму і теології, поповнивши корпус гуманістичної літератури
творами “латинських” і “грецьких” Отців [116]. Збирання і критичні видання
гуманістами рукописів класичних авторів, святих Отців, текстів Старого і Нового
Завітів латиною і грекою заклали підвалини текстуальної критики і наукової
теології [117]. Вже єзуїти першого покоління написали чимало коментарів до
Біблії, опублікованих наприкінці XVI ст. Це – шістнадцятитомний коментар до
Нового Завіту Альфонсо Сальмерона “Commentarii in Evangelicam Historiam, et in
Acta Apostolorum; Commentarii in omnes Epistolas B. Pauli et canonicas”,
коментарі викладача Клєрмонського колегіуму в Парижі Гуана де Мальдонато,
Франческо де Рібера, сповідника Терези Авільської та одного з перших її
біографів, професорів Римського колегіуму Франциска де Толедо, Беніто Перейра і
Мануеля де Са. Петро Канізій видав твір Кирила Олександрійського “Contra
Iulianum”. Усі вони підходили до тексту зі знанням біблійних мов і
застосовували філологічні методи гуманістів [118].
В основі теорії освіти Товариства Ісуса лежала успадкована від гуманістів віра
у пізнавальну й виховну цінність літературного тексту [119]. Від початку свого
існування єзуїтські школи у типі та обсягові студій орієнтувалися на модель
гуманістичної школи, зіперту на принцип pietas litterata [освічене
благочестя].
Освітня практика Ордену, спираючись на культ латинського слова [120],
виплеканий ранніми гуманістами в процесі studia humanitatis, ввела в навчальний
обіг тексти античних авторів та розробила техніку їх детального аналізу й
наслідування як стилістичного еталону ѕ imitatio antiquorum [наслідування
давніх] [121]. Паралельно учням єзуїтських колегіумів прищеплювався кодекс
високих зразків християнської етики та доброчесної поведінки. У такий спосіб
була остаточно унормована загальноєвропейська програма pietas litterata [122].
А виховний ідеал pietas litterata (як-от: знання латини, діяльна побожність і
вміння скрізь поводити себе належно), відповідно, мали плекати дібрані під
кутом зору християнської етики (editio purgata чи castigata) тексти Цицерона,
Верґілія, Горація, Овідія, Салюстія та інших авторів. Єзуїтські інтелектуали
лише поета-християнина наділяли можливістю сягнути вершин античної досконалості
та гармонійно поєднати у своїй творчості античну (греко-римську) та біблійну
(юдейсько-християнську) традиції [123]. Гаслом єзуїтської педагогіки служило:
“Вчена і красномовна побожність”.
* *
Спочатку Товариство Ісуса не збиралось займатись освітою [124], і перші
єзуїтські колегіуми при старих університетах у Парижі, Коїмбрі, Падуї, Ловані,
Алкалі, Кьольні та Валенсії (1540-1544) [125] виконували виключно роль
помешкань для членів Ордену, які вивчали філософію і теологію у згаданих
університетах. Жодни
- Київ+380960830922