РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ НА БУКОВИНІ У 1944 – 1957 РР.
2.1 Особливості буковинського православ’я на час звільнення краю у 1944 р.
Перед тим, як перейти до викладу основного змісту, автор свідомо виходить за
межі періодизації з метою показати загальний фон, на якому розгорталися події
церковного життя Буковини з часу звільнення від фашистів у 1944 р. Насамперед
звернемо увагу на суттєві розбіжності в становищі церкви на Буковині та загалом
по Україні у 20 – 30-х рр. ХХ ст. Загальновідомо, як вела себе комуністична
влада в Україні по відношенню до церкви. Як наслідок, у 1939 р. церква була на
межі знищення. Уся Руська православна церква, яка об’єднувала православних
віруючих не лише України, але й інших регіонів СРСР, за виключенням Грузії,
нараховувала близько 100 діючих храмів. Мали змогу служити лише 4 архієреї та
близько сотні священиків. Всі інші церковні інституції були ліквідовані, а
представники духовенства репресовані – або замордовані, або перебували у
сталінських таборах [27, 107].
Водночас буковинська митрополія, не відчуваючи жодних релігійних переслідувань,
налічувала у 20 – 30-і рр. ХХ ст. 2 – 3 архієреїв, понад 400 священиків і
храмів, 12 монастирів і скитів, теологічний факультет в університеті та
дяківську школу, церковну друкарню та свічковий завод, а також величезні
матеріальні ресурси релігійного фонду Буковини. При цьому зазначимо, що при
релігійній свободі, існували свої негаразди в церковному житті українців
Буковини. Проте вони стосувалися переважно національної сфери. Українці
Буковини виступали проти таких речей, як румунізація та відзначення свят за
новим (григоріанським) стилем, на який Румунська патріархія перейшла з 1
вересня 1928 р. Румунська мова та новий стиль силою насаджувалися владою серед
українців Буковини, ігноруючи їх вимоги.
Отже, коли буковинське духовенство в кінці червня 1940 р., отримало інформацію
щодо радянського ультиматуму Румунії, значна його частина, включаючи
митрополита, покинула край і перейшла до Румунії. Одразу нова влада розпочала
запроваджувати свої порядки, які базувались на діючому у СРСР релігійному
законодавстві. Воно складалося з близька сотні різноманітних нормативних
документів. Основні з них - це Декрет Ради Народних Комісарів РСФРР „Про
відокремлення церкви від держави і школи від церкви” 1918 р. (аналогічний
український декрет був прийнятий у 1919 р.), союзна та республіканська
Конституції, Адміністративний кодекс, Постанова ВЦВК „Про релігійні об’єднання”
1929 р. У першу чергу церква була позбавлена права юридичної особи і все майно
релігійного фонду Буковини було націоналізоване. Воно включало землі, ліси,
заводи, залізниці, озера, будинки, грошові кошти тощо. У церкви був вилучений
комплекс митрополичої резиденції у Чернівцях. У грудні 1940 р. резиденцію
передано Чернівецькому краєзнавчому музею. Дві церкви, які входили у комплекс,
були закриті для проведення релігійних служб. Така ж доля спіткала гарнізонну
(тепер на території військового госпіталю – С.Я.) та тюремну (тепер на
території слідчого ізолятора – С.Я.) церкви у Чернівцях. Більшу частину цього
майна держава перебирала під власні потреби, а дещо, переважно храми і церковне
начиння, надавала церкві вже на правах „безкоштовної оренди”. Це була позитивна
відмінність порівняно з тим, що на теренах радянської України храми вилучались
і руйнувались. Священики з приходом радянської влади втратили не лише
жалування, яке виплачувалося з релігійного фонду, а й домівки і взагалі засоби
до існування. Зауважимо, що згідно з радянським законодавством священиків
обкладали завищеними податками, зараховуючи їх до „нетрудових елементів”.
Зокрема, так описував тогочасні події священик К. Богатирець: “Радянська
окупація застала мене настоятелем приходу м. Кіцмань і благочинним
Дністрянського округу. Ставлення радянських властей до церкви і її служителів
священиків було тоді на противагу теперішньому (1944 р. – С.Я.), вкрай
негативним, і становище духовенства стало з часом буквально нестерпним.
Церковну землю у них здебільшого відібрано, з парафіяльних будинків їх
виселено, жалування не отримували, прибутки знизилися до мінімуму, податки на
церкви і священиків досягли надзвичайних цифр і тому священики почали
клопотати, щоб радянські власті відпустили їх у румунську церкву, яка по
канонічному праву була зобов’язана дати їм утримання, наділити їх приходами і
платити належне жалування. Радянські власті однак цього не дозволили.
В листопаді 1940 р. священикам випала можливість переїхати у Німеччину і там
отримати приходи в православній єпархії Варшавській, або звідти виїхати у
Румунію, щоб там дістати утримання. І я, користуючись цією можливістю, після
марних спроб знайти тут на Буковині кошти на утримання сім’ї, виїхав у
Німеччину” (тут і далі переклад наш – С.Я.) [78]. Як наслідок, багато мешканців
Буковини визнавали себе німцями, щоб мати змогу виїхати з Радянського Союзу.
Близько 109 буковинських священиків виїхали у тогочасну окуповану німцями
Польщу [67, 120].
Також на Буковині з приходом нової влади була заборонена релігійна пропаганда й
освіта. В Чернівцях був закритий теологічний факультет університету, заборонена
катехізація у навчальних закладах. Припинила свою діяльність церковна друкарня.
Було заборонене видання та розповсюдження релігійної літератури, зачинено
церковні бібліотеки. Була заборонена благодійна діяльність церкви, хоча в
тогочасній ситуації ця заборона виглядала зайвою, оскільки ресурсів для цього
церква не мала. Церковної організації як такої не існувало. Архієрея не було.
На кінець 1940 р. у Чернівец
- Київ+380960830922