РОЗДІЛ 2
ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОГО ОСВІТНЬОГО РУХУ І ПРЕСА
Серед численних проблем національного розвитку, які піднімала на своїх сторінках українська преса, становище освіти журналісти вважали центральним. Революція 1905-1907 рр. принесла ряд відчутних змін у суспільно-політичне життя народів Російської імперії. Однак більшість проблем, які були перед революцією, так і залишилися нерозв'язаними після її закінчення. У той час, як у європейських країнах освіта ґрунтувалася на демократичних принципах і розвивалася досить швидкими темпами, у Росії зберігалося чимало пережитків минулого. Це станові та національні обмеження, релігія не була відокремлена від освіти, лишалася невирішеною проблема вищої освіти для жінок, автономії університетів [68, с.175-184]. Досить низьким був загальний рівень освіти населення. Кількість письменного населення в українських губерніях на кінець
ХІХ ст. коливалася в межах 15,5% у Подільській і 25,9% в Херсонській губерніях. Це низький показник навіть для Російської імперії, українці залишалися чи не найбільш безграмотною нацією в Росії [174, с. 297].
Пореволюційна реакція призупинила процес організації вчительства в Україні. У квітні 1907 р. відбувся установчий з'їзд Федерації національних і територіальних вчительських спілок, до якого з правом дорадчого голосу ввійшли вчителі України, Білорусії тощо. Однак у червні з наступом реакції ця федерація, як і окремі національні спілки, була розгромлена. Не випадково усі вищезгадані проблеми знаходили своє відображення на сторінках українських видань. Їх подолання розглядалося пресою з точки зору загальнолюдського прогресу і як важлива умова національно-культурного відродження українського народу.
Серед усього комплексу освітянських завдань найголовнішим для громадськості України було домогтися українізації школи. Його розв'язання забезпечувало б надійний поступ процесу національного відродження. Працівники української преси це дуже добре розуміли. Так, редакція газети "Рада" підкреслювала: "З усіх засобів національного відродження українського народу, безперечно, на першому місці стоїть народна школа" [175].
Крім цього, українізація школи дала б можливість розв'язати ще одну вкрай гостру проблему - підвищити рівень грамотності серед населення. Про це постійно писалося в пресі. С. Сірополко у статті "Школа і книжка" на сторінках журналу "Світло" зазначав, що низька грамотність тісно пов'язана з відсутністю в школі рідної мови, книжки, національної школи [176, с. 3-4]. Це, у свою чергу, тягне за собою низку педагогічних проблем: затримку розумового розвитку, збіднення процесу навчання, моральне каліцтво.
Для того, аби домогтися українізації школи, необхідно було вирішити ряд ключових завдань. Насамперед зламати стереотип меншовартості, другорядності української мови, який був притаманний не лише міським жителям, а й селянам. Про поширеність цієї хибної думки неодноразово писали відомі українські діячі. Наприклад, Б. Грінченко у популярній книжечці "Народні вчителі і вкраїнська мова", виданій у
1906 р. як відбиток з його ж статті в газеті "Громадська думка", писав, що в народі існує стереотип, за яким українську мову називають "мужицькою", а російську "панською". Через це немало людей віддають перевагу саме останній [177].
Далі слід було змусити царизм піти на поступки у справі українізації школи. Зокрема, подолати опір не лише з боку урядових структур, а й з боку великодержавних організацій, які постають в добу реакції за активної підтримки влади. Так, 1908 р. у Києві було створено "Клуб російських націоналістів" з метою боротьби проти національних рухів і, насамперед, українського. Прихильників українського руху вони називали "мазепинцями", що було синонімом державної зради. В Україні з'явилися шовіністичні часописи на зразок "Киевлянина", які відзначалися особливою ненавистю до всього українського. На засіданнях "Клубу російських націоналістів" приймалися різного роду резолюції-доноси, рекомендації, які негайно відправлялися до столиці як "голос народу" та поширювалися по Україні відповідною пресою. Такі заходи, окрім іншого, мали на меті утвердити думку про штучність української мови, а отже, і непотрібності її для школи. Не дуже приховувала своє українофобство і влада. Для успішної боротьби з українським шкільним рухом жандармерія рекомендувала присилати в місцеві школи вчителів "великоросів", а на посади інспекторів ставити відданих і енергійних осіб [178, оп. 1, спр. 1382, арк. 57]. Причина негативного ставлення уряду до українізації школи була суто політична. Вона добре видна зі статті, надрукованої на шпальтах проурядової петербурзької газети "Новое время": "Самостійна школа, що санкціонує "особливу" літературну мову, є головним етапом у справі відокремлення України від Росії. Буде своя школа, буде досягнуто і етнографічне відокремлення, за яким логічно йде політичне" [179].
Третє, досить важливе завдання, що стояло перед громадськістю, полягало у тому, щоб звернути увагу широких кіл російського суспільства на українські вимоги. Про це неодноразово писалося в пресі. У 1911 р. в газеті "Рада" з'явилася стаття П. Чижевського "Новорічні думки", в якій, з метою подолання щойно згаданої проблеми, пропонувалося повернутися до ідеї створення російськомовного українського журналу [180]. Через номер газета "Рада" надрукувала статтю М. Дмитренка. У ній теж підтримується ця ідея, до того ж була висловлена пропозиція через українську пресу вимагати висвітлення українських проблем в інших виданнях, звертати на себе увагу дієвою працею [182]. Вихід у 1912 р. в Москві журналу "Украинская жизнь" був тим реальним кроком, що зробила українська інтелігенція у цьому напряму.
Якщо проаналізувати публікації в пресі, присвячені темі українізації школи, то вимальовується певна класифікація аргументів на її користь. За основу візьмемо характер і наукову суть цих аргументів [182]. Перший тип доказів можна назвати "педагогічними". Вони будувалися на законах педагогіки щодо навчання і вихова