Принцип диспозитивності цивільного процесуального права України.

Розділ 2
Реалізація принципу диспозитивності у цивільному процесуальному праві.
2.1. Реалізація принципу диспозитивності в суді першої інстанції.
Відповідно до ст.ст. 10, 25 Закону України "Про судоустрій України" від 21.06.01р., під судом першої інстанції слід розуміти місцевий суд, який розглядає цивільні справи в порядку позовного провадження, окремого провадження, справи про адміністративні правопорушення. Розгляду у судах першої інстанції підлягають також справи у зв'язку з нововиявленними та винятковими обставинами. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово або колегією суддів.
Як відомо з теорії цивільного процесуального права, цивільне судочинство складається з окремих частин або стадій, які характеризуються сукупністю процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних певною метою. Так, судочинство поділяється на п'ять, сім або вісім стадій. Першою стадією є порушення цивільної справи в суді за заявою заінтересованої особи (ст. 5 ЦПК України), другою - підготовка справи до судового розгляду (ст.ст. 143-148 ЦПК України), третьою - судовий розгляд - розгляд і вирішення справи в судовому засіданні (ст.ст. 159-197, 202-212 ЦПК України), четвертою - апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції (ст.ст. 290-318 ЦПК України), п'ятою - касаційне провадження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції і апеляційної інстанції (ст.ст. 319-3471 ЦПК України), шостою - перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами (ст.ст. 3472-3477 ЦПК України), сьомою - звернення судового рішення до виконання (ст.ст. 348-355 ЦПК України).
Так, якщо перші стадії охоплюють провадження у суді першої інстанції, то кожна наступна - є єдине провадження у вищестоящому суді або у звернені до виконання. Як вірно підкреслив М.Й. Штефан "при такому поділі процесу його стадії відриваються від процесуальних правовідносин, а підстави поділу процесу на стадії позбавлені єдиного змісту" [36, 21]. Так, перші три стадії було об'єднано в одну - провадження у суді першої інстанції. А третя була поділена на дві самостійні стадії: судового розгляду і стадію постановлення рішення судом першої інстанції. Таким чином, одна і та ж підстава застосовується для визначення стадії як усього провадження у суді першої інстанції, так і частини такого провадження - стадій порушення справи в суді, підготовки справи до судового розгляду. Проте, останні також властиві і для наступних стадій - касаційного оскарження, перегляду в порядку судового нагляду, погляду у зв'язку з нововиявленними обставинами. Тому такий поділ судочинства на п'ять, сім та вісім стадій залишає поза стадіями виділене у діяльності судуд першої інстанції провадження по виправленню описок і явних арифметичних помилок, по винесенню додаткового рішення, по роз'яснені рішень судом, який його постановив (ст.ст. 213-215 ЦПК України).
Реалізація принципу диспозитивності на стадії порушення цивільної справи розпочинається з моменту звернення заінтересованої особи до суду, оскільки право на звернення за судовим захистом є найважливішою формою прояву принципу диспозитивності (ст. 4 ЦПК України, ст. 4 проекту ЦПК України). Під заінтересованою особою слід розуміти таку особу, яка наділена цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю. Відповідно до ст. 100 ЦПК України, процесуальною правоздатністю наділяються лише сторони, а цивільною процесуальною дієздатністю - громадяни, які досягли повноліття і юридичні особи (ст. 101 ЦПК України). Інші особи, не наділені процесуальною правоздатністю і дієздатністю.
Разом з тим, на практиці існує проблема щодо термінологічної вказівки закону - "усяка заінтересована особа... вправі звернутися до суду...". Це може призвести до певної плутанини щодо поняття суб'єкта захисту і суб'єкта реалізації права на пред'явлення позову, тобто ототожнення суб'єктного складу права на звернення до суду за судовим захистом (ст. 4 ЦПК України) та кола суб'єктів, які мають право на порушення цивільної справи (ст. 5 ЦПК України). Суб'єктний склад права на судовий захист більш вдало, на наш погляд, визначений статтею 4 проекту ЦПК України, не дивлячись на певну тотожність ч.1 ст. 4 проекту діючій нормі ст. 4 ЦПК України - "Усяка заінтересована особа вправі ...".
Щоб зняти протиріччя доцільно, на наш погляд, викласти ч. 1 ст. 4 ЦПК України в такій редакції: "В порядку, встановленому законом, право на звернення до суду за судовим захистом мають особи, законні права, охоронювані законом інтереси чи свободи яких порушуються або оспорюються. Суб'єкт права звернення до суду за судовим захистом у провадженні по справі вправі вільно розпоряджатися матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту у порядку, визначеному законом". Що ж стосується ч. 2 статті 4 проекту ЦПК України, то вона є правильною і уточнень не потребує.
Необхідно підкреслити, що праву на звернення до суду за захистом притаманні ознаки необмеженості та невідчужуваності. Право на звернення за судовим захистом, на нашу думку, є елементом правового статусу лише тих осіб, які звертаються до суду за захистом своїх прав чи охоронюваних законом інтересів. Зазначене положення підтверджується також вченням про принцип диспозитивності цивільного процесуального права, як можливості здійснення чи утримання від здійснення особою належного їй права; автономністю суб'єкта права; свободи вибору та розпорядження матеріальними правами та процесуальними засобами захисту щодо предмету спору тощо. Тому можливість здійснення звернення за судовим захистом залежить передусім від суб'єкта порушеного права, - громадянина чи юридичної особи, які розпоряджаються правом на звернення за судовим захистом в силу того, що тільки вони є особами, матеріальні права або законні інтереси яких можуть бути об'єктом судового захисту. Тільки сторонам і третім особам, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, належить розпорядження комплексом прав диспозитивного характеру щодо предме