РОЗДІЛ II. СТАНОВЛЕННЯ ЗЕМСЬКОЇ СИСТЕМИ
ОХОРОНИ НАРОДНОГО ЗДОРОВ'Я
2.1. Організація надання сільському населенню
медичної допомоги в дореформений період
та передача її в руки земств.
Добрий стан здоров'я населення є однією з найважливіших ознак цивілізованого суспільства. Пов'язаність цього аспекту життєдіяльності людини з економікою настільки очевидна, що не варто зайвий раз доводити необхідність підтримувати здоров'я населення на рівні, що відповідав би вимогам господарського розвитку країни, забезпечував належну працездатність її трудових ресурсів. Недотримання цих вимог здатне створити реальну загрозу для економічної та стратегічної безпеки будь-якої країни. Тому проблеми охорони народного здоров'я здавна турбували і суспільство, і владні структури всіх держав. В залежності від епохи, рівня розвитку медичної науки, національних та державних особливостей вони знаходили різні шляхи вирішення.
Українське суспільство має давній історичний досвід у справі організації охорони народного здоров'я. Але тривалий час проблема охорони народного здоров'я в Україні, як і в Російській імперії, до складу якої вона входила, взагалі не приймалася до уваги. Поширення епідемій та інших захворювань у поєднанні з певним пожвавленням міграційних процесів, пов'язаних із активізацією економічного і політичного життя величезної держави, змусило уряд вжити певних заходів. У 1737 році імператорським указом у великих містах було запроваджено посади міських лікарів. На останніх покладалися численні обов'язки: вони повинні були виконувати судово-медичні функції, вживати заходів для попередження виникнення і розповсюдження епідемічних захворювань, а також надавати медичну допомогу тим, хто цього потребував [1].
Певні зрушення у справі охорони народного здоров'я відбулися за часів правління Катерини II. У 1763 році за її наказом було створено Медичну колегію. Вона повинна була керувати всією медичною справою в країні. Пізніше для зміцнення місцевої адміністрації було видано "Учреждение для управления губерний". Згідно з цим документом в усіх губерніях створювалися прикази громадського піклування. Це були напівдержавні, напівгромадські установи. Вони повинні були дбати про народне здоров'я та здійснювати керівництво благодійницькими (богоугодними) та медичними закладами. Одночасно було запроваджено посади повітових лікарів [2].
Керівництво приказами перебувало в руках правлінь, що складалися з представників державної адміністрації та громадськості за становою ознакою - по одному від дворянства, купецтва та міщан. Свої обов'язки члени правлінь виконували на громадських засадах, не отримуючи за це ніякої винагороди. Більшість з них ставились до цього формально, не намагаючись вникнути в сутність справи, обмежуючись веденням документації [3].
Допомога, яку установи приказів надавали населенню, була мізерною. Реально вона проявлялася в тому, що прикази влаштовували лікарні та благодійницькі заклади в губернських містах та невеличкі лікареньки в повітах. За штатним розкладом в губернських лікарнях передбачалося мати лікаря на 50 та одного фельдшера на 25 ліжок. У повітових лікарнях на 10 - 25 ліжок також передбачався спеціальний лікар, але найчастіше ними завідували за сумісництвом державні повітові лікарі, отримуючи за це мізерну винагороду [4]. Переобтяжені виконанням численних службових обов'язків, перш за все, судово-медичних та медико-поліцейських, вони приділяли небагато уваги лікарням, фактично полишаючи їх на фельдшерів. Керівництво господарсько-фінансовою частиною лікарень було відділене від медико-санітарної і перебувало в руках доглядачів, які дозволяли собі значні зловживання [5]. Утримувалися лікарні приказів громадського піклування головним чином за рахунок плати за надання медичних послуг, а також на добровільні пожертвування. З останніх, а також із державних сум, внесених при заснуванні приказів, складалися їхні недоторкані основні капітали [6].
Медичні заклади приказів призначалися головним чином для обслуговування міського населення. Фактично користувався ними досить обмежений контингент: військовослужбовці, дрібні чиновники, арештанти тощо. За їх лікування платили ті державні відомства, які направляли хворих до лікарень. Широкі ж верстви населення, особливо сільського, практично були позбавлені можливості скористатися послугами приказних лікарень через грабіжницьку систему оплати. Вона була помісячною і становила від 6 крб. 30 коп. , до 7 крб. 50 коп. Хоча ці суми приблизно відповідали фактичній вартості перебування хворих в лікарняних закладах, але все одно сплатити їх було дуже важко. До того ж, якщо пацієнт проводив у лікарні лише два-три дні, то мусив платити за весь місяць, а якщо на два-три дні більше місяця, то й за наступний. Якщо ж хворий, що все ж таки потрапив до лікарні, був неспроможний заплатити за лікування, то заборгована сума перекладалася на міську чи сільську громаду, до якої він належав. Тому багато хворих не наважувалося звертатися по допомогу в медичні установи приказів, побоюючись викликати незадоволення своїх сусідів [7]. Якщо ж витрати на утримання приказних лікарень та інших закладів не покривалися платою за лікування, то різниця вносилася з сум, що належали приказам, а кошти зараховувалися як недоїмка за містами. Таким чином, плата за медичні послуги так чи інакше лягала на плечі суспільства [8].
Відлякувала потенційних пацієнтів і погана організація лікування та загальна несприятлива атмосфера медичних закладів, що перебували у віданні приказів громадського піклування. За згадкою сучасника, "...лікарні були не лікувальними закладами, а казематами, куди могла загнати людину лише крайня потреба і безвихідь, та й то лише за умови, що з неї нічого взяти не можна, а отже, не можна стягнути плати за лікування...Смертність в лікарнях, почасти завдяки підбору хворих, почасти внаслідок усієї постановки справи в них була величезна; селяни звикли приписувати смерть самому факту перебування хворого в лікарні і відчували до лікарень жах і відразу,
- Київ+380960830922