розділ 2
ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДИКА ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО ВИВЧЕННЯ ДОПИТЛИВОСТІ
ШКОЛЯРІВ
2.1. Проблема дослідження
Беручи до уваги результати аналізу, здійсненого О.І.Крупновим [126],
С.І.Кудіновим [132], Н.Т.Лобовою [140], ми виділяємо у структурі допитливості
такі компоненти: динамічний, мотиваційний, когнітивний, емоційний, регулятивний
і продуктивний. Кожен із перерахованих компонентів характеризується двома
змінними, що доповнюють характеристику допитливості як властивості
особистості.
На основі цього нами була розроблена структурно-функціональна модель
допитливості особистості, представлена на рис. 1.
Поняття допитливості ми розглядаємо як системну якість особистості, що включає
різноманітні зв’язки і відношення між динамічним, мотиваційним, когнітивним,
емоційним, динамічним, регулятивним і продуктивними компонентами, котрі
забезпечують рівень готовності суб’єкта до засвоєння нової інформації.
На основі аналізу та узагальнення практичного, психолого-педагогічного досвіду,
допитливість розглядається нами як феномен, що потребує комплексного
дослідження основних її структурних складових а також відповідних методів
діагностики.
Допитливість – тенденція особистості шукати новизну. Деякі вчені-психологи
(О.П.Сауліна [204], А.Н.Зеліченко [99]) вважають її вродженою властивістю
індивіда.
Рис. 1. Структурно-функціональна модель допитливості особистості
Примітка: змінні – «ергічність» – виражає силу, інтенсивність, стійкість
прагнень; «аергічність» – нестійкість у проявах допитливості; «стенічність» –
почуття радості при подоланні перепон, оптимізм; «астенічність» –
невпевненість, занепад сил у випадку невдачі; «активність» – бажання суб’єкта
домагатися всього самому, своєю працею; «пасивність» – суб’єкт не бере на себе
відповідальності, сподівається на випадок; «альтруїзм» – домінування спонукань,
пов’язаних з почуттям обов’язку, бажанням допомогти оточуючим; «егоцентризм» –
прагнення бути самостійним, незалежним, створити затишок і особисте
благополуччя; «осмисленість» – передбачає виділення суттєвих ознак;
«неосмисленість» – визначає окремі виявлення допитливої поведінки в діяльності;
«предметно-діяльнісна продуктивність» – успіх у навчанні, праці, розв’язуванні
задач; «суб’єктно-особистісна продуктивність» – реалізується у можливості
закріпити самоповагу, підвищити самооцінку, впевненість у собі.
Л.С.Виготський стверджує, що саме суттєве для поняття – відношення його до
дійсності. Вчений підкреслює, що: «Мета і є пояснення процесу. Головною і
основною проблемою, зв’язаною з процесом утворення поняття і процесом доцільної
діяльності взагалі, є проблема засобів, за допомогою яких виконується та або
інша психічна операція, здійснюється та або інша доцільна діяльність…
Центральною проблемою при поясненні вищих форм поведінки є проблема засобів, за
допомогою яких людина оволодіває процесом власної поведінки» [72, с. 251].
Людина оволодіває своєю поведінкою, своєю психічною активністю за допомогою
засобів, адекватних цій реальності – реальності своєї психічної активності.
Одним із таких адекватних засобів може бути, на наш погляд, метафоричний, який
не лише за допомогою слова, але й за допомогою дії, образу, руху фіксує і
одночасно породжує в особистості почуття, думки, бажання й здібності, виявляє
для неї самої та інших своє «Я».
Засвоєння різних понять приводить до зміни функціонального стану свідомості.
Закономірність тут, на думку Л.С.Виготського, полягає в тому, що для того, щоб
оволодіти змістом свідомості треба, щоб цей зміст був вже у ній присутній.
Словесна інтроспекція ґрунтується на узагальненні внутрішніх форм активності.
Народження за допомогою слова нових форм узагальнення психічної реальності – це
одне із головних завдань розширення свідомості, переборення стереотипу,
шаблону… В результаті – це один із показників особистісного росту. Можливості
вчителя, педагога, психолога впливати на цей ріст зв’язані з вибором засобів.
При цьому повинно відбуватися головне, що відповідає завданням – орієнтуватися
на індивідуальні особливості особистості школяра, його загальні знання, рівень
розвитку, розуміння понять «допитливість», «метафора», яке доповнюється і
конкретизується словом «образ». У будь-якого образу два обличчя – пише Х.
Ортега-і-Гассет, – одне із них – це образ того або іншого предмету, друге –
образ чогось мого» [176, с. 26].
Щоб виникла метафора, треба, щоб слово, яке означає іменник-предмет – почало б
розмиватися, рухатися, набуло б відтінку дієслівності. Продовжимо цитату: «
Будь-який образ є ніби мій стан дії, актуалізації мого «Я». Дамо цьому стану
назву почуття… Будь-який образ об’єкта, ввійшовши у нашу свідомість або
залишаючи її, викликає суб’єктивну реакцію… Метафора, отже, полягає в
перенесенні предмету з його реального місця в почуття» [176, с. 31].
А якщо цим предметом стає сама психічна реальність людини або її властивості,
як це відбувається в практичній діяльності особистості, то тоді за допомогою
метафори можна зробити психічну реальність доступною для неї самої,
орієнтуючись при цьому на найважливішу якість людської психіки – зворотність.
Метафора дає можливість зробити об’єктом, предметом споглядання і впливу для
кожної людини її внутрішнє життя. Метафора – це одночасно і процес, і
результат. Процес мислительної діяльності, що зачіпає самі глибокі почуття і
результат, здобутий в розвитку цієї діяльності. Результат – метафора –
відкриває нескінченність горизонту внутрішнього життя людини з усім світом – це
відкриття закону доступне лише людині, яка живе психічним життям. Останнє – це
здатність виявляти
- Київ+380960830922