РОЗДІЛ 2
Політичний світ як ВНУТРІШНЄ середовище
системи політичного світосприйняття
Політичне світосприйняття як система розглядається нами як сукупність
пов’язаних між собою компонентів – репрезентантів об’єктів політичного світу,
підпорядкована по відносинах, які мають достатньо визначені властивості: ця
множина характеризується єдністю, котра набуває виразу в інтегральних
властивостях та функціях цієї множини. В цьому визначенні зафіксовано три
основоположних виміри системи політичного світосприйняття: політичний світ як
внутрішнє середовище, компоненти як репрезентанти об’єктів політичного світу,
інтегральні властивості як системоутворюючий фактор.
Базовим виміром у цій тріаді є внутрішнє середовище, яке репрезентовано
політичним світом, оскільки, аналізуючи політичне світосприйняття як деяку
системну цілісність в першу чергу треба прояснити те, на ґрунті чого будується
ця системна цілісність, в рамках якої системи вона функціонує та розвивається.
Очевидно, що таким середовищем у політичному світосприйнятті виступає
політичний світ, політичний універсум.
2.1 Політичне світосприйняття як горизонт бачення політичного світу
Політичний світ складає окрему специфічну онтологію, оскільки властивість
політичного бути особливого роду світом «вказує на те, що, оскільки поняття
“політичного” додається до деяких подій, відносин тощо, остільки те, що стоїть
за всіма ними, їхній загальний універсальний вимір, повинно розумітися як
специфічний світ публічного життєвого простору» [93, с. 39].
У вітчизняній науковій традиції поняття «політичне», «політичне життя»,
«політичний світ» розглянуто в роботах Е. Баталова [94], О. Демідова [95], В.
Додонової [96], Ю. Конопліна [97], А. Нікітіної [98], О. Панаріна [99] та ін.
Категорія політичного розглянута нами в роботі: [100].
На нашу думку, політичний світ як внутрішнє середовище політичного
світосприйняття треба розглядати із певних світоглядних засад, які призвані
забезпечити власну легітимацію, і в той же час запропонувати власну
інтерпретацію світу, виокремити себе зі стану в-собі-буття в стан
для-себе-буття. Політичне, політичний світ може використовувати своє бачення
світу як знаряддя власного творення й відтворення, надання себе фундаментальної
значимості [86, с. 184]. Тобто при визначенні політичного світу як внутрішнього
середовища політичного світосприйняття треба виходити із деціоністського його
розуміння. Як зазначає Манфред Хеттіх, деціонізм розглядає політичне «як деякий
результат самовизначення суспільства, яке здійснюється на основі вільного
вибору. Тут політичне уявляється породженням соціального процесу в тому смислі,
що воно зображується як агрегатний стан суспільного буття. Головною проблемою
відтепер стає питання: коли соціальні відносини ущільнюються в політичні?»
[101, с. 21].
На нашу думку, політичний світ як внутрішнє середовище політичного
світосприйняття може бути репрезентований у двох зрізах, які, хоча і являють
собою самостійні й у багато в чому суперечні погляди на політичний світ, але в
даному контексті виступають у нерозривній єдності. Перший зріз репрезентовано
позицією Хани Арендт, другий зріз – позицією Карла Шмітта.
На думку Х. Арендт, політичне – це «простір явності» (Erscheinungstraum)
людської діяльності. Цей простір виникає там, де люди, діючи та розповідаючи,
вступають у відносини один з одним. Політичне є те саме «між» (zwischen), яке
виникає, коли люди «являються» (erscheinen) один одному й у якому вони не
тільки наявні поряд з іншими живими предметами, але і достатньо чітко себе
«виявляють» (inerscheinungtreten). Тобто політичне означатиме можливість один
одному взаємоуявлятися [102, с. 191].
Пояснюючи це визначення, Г. Фігал зазначає, що тут йдеться про те, щоб себе
активно представити перед іншими, людина намагається у своїй поведінці, яка
набуває політичного характеру, бути доступною для інших. Це можна виразити
наступним чином: політична поведінка в емфатичному (високому) значенні є
публічною. При цьому поведінка стає публічною лише тоді, коли вона здійснюється
заради «доступності», перед іншими і для інших, із метою досягнення свободи
[103, с. 53-54].
Діалогічний характер політичного дуже точно фіксується М. Шепєлєвим, котрий
зазначає: «Найбільш точно простір “між” можна розглядати як загальний простір
розвитку думки. Справжній політичний діалог – це мистецтво спільного утворення
нових політичних понять, які здатні пояснити загальне поле політичних
взаємодій... Звертаючись до “іншого”, ми бачимо себе через нього, ми бачимо
себе його очами, крізь призму іншої політичної практики та іншого досвіду»
[104, с. 19].
Політика, за Х. Аренд, є конструюванням публічного простору для вільної дії,
оскільки свобода, ще з часів античності, означатиме перш за все безпосередню
участь у публічних справах, у рішенні політичних питань. Приватне й публічне
розрізнюються подібно грецьким «ойкос» і «поліс». Перше означає ведення
господарства, у якому люди в силу потреби з’єднувалися для самозабезпечення й
підтримання життя. Це з’єднання – регламентоване, підпорядковане. Поліс же – це
вільний світ негосподарського спілкування в місті-державі, де «ніхто не керує і
ніхто не керований» [102, с. 62].
На думку Ханни Арендт, розуміння політики в умовах поліса не знайшло свого
теоретичного втілення. Платон як перший політичний філософ зробив спробу
нав’язати політиці стандарти і авторитети зі сфери домогосподарства. Ця
тенденція притаманна й новій історії. Буржуазія зробила свої приватні інтереси
публічними, зрівнявши та ототожнивши їх. Держава стала «домогосподарством, яке
досягло величезних мас
- Київ+380960830922