РОЗДІЛ 2
КОДИФІКАЦІЯ ТА ПРОГРЕСИВНИЙ РОЗВИТОК МІЖНАРОДНОГО ПРАВА У СФЕРІ РОЗМЕЖУВАННЯ
МОРСЬКИХ ПРОСТОРІВ МІЖ ПРИБЕРЕЖНИМИ ДЕРЖАВАМИ
Визначальна роль основних принципів у системі міжнародно-правового регулювання
ні в якому разі не виключає важливого значення для її функціонування інших
загальновизнаних принципів, зокрема галузевих. Український юрист-міжнародник
Н.М. Ульянова писала, що безмежна кількість норм, необхідних для регулювання
міждержавних відносин, та різноманіття проблем, які потрібно урегулювати,
породжують потребу в існуванні певної ланки у системі міжнародно-правового
регулювання – загальновизнаних принципів, котрі не входять до категорії
основних. До них відносяться галузеві принципи і принципи міжнародно-правових
інститутів, які мають перспективу у вирішенні проблем, що народжуються завдяки
динамізму сучасного міжнародного життя [156, c. 52-54].
До моменту створення ООН міжнародна морська практика виробила значну кількість
загальновизнаних принципів і норм, котрі регулювали діяльність і
співробітництво держав у Світовому океані, у тому числі і принципи делімітації
морських просторів між прибережними державами. Перші складні питання, пов’язані
з розмежуванням морських просторів, торкалися проблеми ширини ТМ. Український
юрист-міжнародник Г.А. Анцелевич зазначає, що важливою подією в сфері
становлення правового режиму ТМ було формування принципу, на підставі якого
визначалась його ширина [102, c. 25]. Приблизно у ХІІІ-ХV століттях “зазіхання”
прибережних держав поширювалися на великі морські райони (зокрема Туреччина
претендувала на Чорне море). Подальшій розвиток ідеї фіксації ширини ТМ рушив у
напрямку її скорочення та уточнення. З того часу в основу визначення ширини ТМ
була покладена “дистанційна концепція” (дистанційний принцип), і для цього
неодноразово пропонувались різні критерії: відстань, що пройдена судном на
протязі однієї доби при попутному вітрі; шістдесят миль як остання межа
плавання галер; так званий “видимий горизонт”; відстань, з якої на березі
можливо чути голос людини; відстань дальності польоту стріли від берега тощо
[155, c. 7; 153, c. 59]. Однак найбільшу популярність здобуло правило дальності
гарматного пострілу. У 1703 р. в праці “De Dominio maris. Dissertatio” та
пізніше у 1737 р. в книзі “Questiones Juris Publici” голландський правник
Корнеліс ван Бейнкерсгук сформулював це положення таким чином: ”Ibi finitur
terrae dominium ibi finitur armorum vis” (Влада прибережної держави
закінчується там, де закінчується сила її зброї ) [153, c.59].
“Гарматне правило” виникло під впливом теорії “ефективного володарювання”,
засновником якої був Гуго Гроцій. Він писав: “Влада над частиною моря, мабуть,
набувається так само, як і влада над усім іншим, тобто ... за допомогою осіб і
території... Вона набувається за допомогою осіб, якщо, приміром, флот, тобто
морське військо, знаходиться в якому-небудь місці моря; за допомогою території
– оскільки з берега є можливість здійснювати примус над тими, хто знаходиться у
найближчій частині моря, так саме, коли б вони знаходились на землі” [121, c.
222].
У 1782 р. італієць Галіані на основі застосування правила Бейнкерсгука та з
урахуванням далекобійності артилерії, запропонував обмежити ширину
територіального моря трьома морськими милями. Першою державою, яка на практиці
застосувала доктрину Галіані, були США, коли 8 листопада 1793 р. державний
секретар США Т. Джефферсон оголосив про встановлення ширини територіальних вод
США “в одне морське льє або три географічні милі від узбережжя” [157, c.60].
Слід зауважити, що хоча трьохмильний ліміт ТМ на протязі ХІХ століття був
закріплений у договорах та актах внутрішнього законодавства деяких держав, він
усе ж таки не був визнаним в якості загальної норми права; чимало держав
вважали його не обов’язковим, а правники зазначали його невідповідність
науковому прогресу [153, c.59-60]. Інші держави вважали, що ліміт ширини ТМ
повинен бути шість або дванадцять миль (наприклад, Росія з 1912 р.
додержувалась дванадцятимильної ширини ТМ). Необхідність установлення єдиного
ліміту ширини ТМ та кодифікації норм міжнародного права щодо режиму ТМ
викликало проведення в 1930 р. Гаазької конференції з кодифікації міжнародного
права (13 березня - 12 квітня 1930 р.). Однак на конференції питання, пов’язані
із встановленням меж територіальних вод, так і залишилися невирішеними.
Академік В.М. Корецький, досліджуючи питання історії систематизації норм
міжнародного морського права писав, що більшість статей проекту Конвенції про
територіальні води на Конференції 1930 р. були узгоджені, але одна стаття – про
ширину територіальних вод, “домінуюча при обговоренні”, не дістала схвалення
[157, c. 45]. Результати Конференції 1930 р. стали свідченням наступного: в
міжнародному праві не існує єдиної загальновизнаної ширини ТМ; держави
самостійно установлюють ширину ТМ, виходячи з необхідності забезпечення своїх
оборонних, економічних інтересів тощо. Однак правило про трьохмильний ліміт вже
похитнулося, інакше кажучи – “повалився великий ідол” [153, c.63]. Проблему
ширини ТМ не вдалося вирішити також на І та ІІ конференції ООН з морського
права. Лише ІІІ конференція спромоглася встановити максимальну межу ТМ – 12
морських миль.
Аналізуючи розвиток принципів морської делімітації, В.М. Корецький вказував на
“загальну тенденцію” відносно порядку розмежування ТМ між сусідніми державами,
котра знаходила своє практичне втілення в договорах та конвенціях, які
закріплювали застосування “для ясності і безперечності” по суті “математичні
прийоми у вигляді географічних координат, широтних паралелей, геом
- Київ+380960830922