РОЗДІЛ 2
СУТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ АКЦІОНЕРНОЇ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
2.1 Державна власність як причина затяжного трансформаційного спаду в Україні у
90-х роках
Командно-адміністративна система в СРСР базувалась на всеохоплюючій державній
власності.
Державна власність, як відомо, існує в різних економічних системах. В країнах
Стародавнього Сходу державі належали землі, іригаційні споруди, верфи для
будівництва кораблів та деякі інші стратегічно важливі об’єкти, а також храми і
частина рабів.
В епоху середньовіччя держава була власником величезних масивів землі,
зброярних майстерень, монетних дворів, а також горілчаних, соляних та інших
державних монополій.
В епоху раннього капіталізму за державою закріплюються ще такі важливі об’єкти
як пошта, тютюнова промисловість та центральні банки в окремих країнах.
У ХХ ст. питома вага державної власності зростала в економіці країн, які
зазнавали криз чи вели військові дії. Загалом у більшості розвинутих країн
світу державі належали базові капіталомісткі галузі.
У сучасному світі не існує країн, у яких відсутній державний сектор економіки,
історія формування та сучасні розміри якого в країнах розвиненої ринкової
економіки значно відрізняються. На початок останньої хвилі приватизації
державного майна у 80-х рр. минулого століття державний сектор в них не
перевищував 30% [190, С.82].
Але найбільших масштабів державна власність досягла в колишньому СРСР, де понад
90% власності зосередилось в руках державної верхівки, що й стало фундаментом
командно-адміністративної системи.
Адміністративні системи можуть формуватись як на тотальному одержавленні
власності (СРСР, Німеччина), так і на основі приватної власності, (Італія,
Іспанія, Японія) де в 30-х роках ХХст. формувались централізовані
адміністративно-товарні економіки.
Вирішальною умовою для формування командної економіки є ліквідація приватної
власності та передача всього виробничого потенціалу в руки держави. Це
пригнічувало особисту ініціативу виробників і забезпечило повний контроль за
його діяльністю з боку держави.
Традиційно вважалось, що суспільство асоційованих виробників здійснює функції
власника через свій економічний центр в особі держави, яка, виражаючи
загальнонародні інтереси, керує господарським життям в масштабі всього
суспільства. Однак, вже в кінці 80-х рр. ця теза відверто була піддана критиці.
Стверджувалося, що державна власність може стати тотожною загальнонародній за
дотримання як мінімум двох умов: 1) якщо б держава справді точно відображала
інтереси всього суспільства; 2) якщо б вона враховувала і реалізовувала не
тільки ті інтереси, які співпадають, але й ті, якими відрізняються
соціально-економічні інтереси класів, прошарків, груп, колективів та індивідів.
Якщо досягнення першої умови можливе лише теоретично, то другої – при
однорівневому державному привласненні – взагалі неможливе [192, С.77].
У 1991 році в результаті розвалу СРСР переважна більшість колишніх радянських
республік обрала шлях реформ з метою побудови ринкової економіки. Економічна
криза, яка охопила Україну та інші пострадянські країни стала результатом,
зокрема, неадекватної державної стратегії останніх десятиліть.
На початку 90-х рр. побутувала думка, що критичний стан економіки новостворених
держав є “платою за перехід до ринку”. На наш погляд причини є набагато
глибшими, і їхні джерела потрібно шукати передусім в самій
командно-адміністративній системі та тотальному одержавленні власності, які
передували “переходу до ринку”.
В економіці СРСР на момент його розпаду глибока криза вже набула системного
характеру. Глибинні причини цієї кризи слід розглядати в контексті економічної
та політичної стратегії радянського керівництва.
Разом із ліквідацією приватної власності в радянській державі були деформовані
і навіть знищено вільний ринок, конкуренцію, приватне підприємництво, тобто
складові господарського, механізму, які забезпечували самодостатнє і безупинне
стимулювання працівників до удосконалення виробництва, зменшення трудових та
енергетичних витрат, до покращення технології та якості виробленої продукції.
Свідомо знищивши вільний ринок ортодокси позбавили суспільство єдиного
об’єктивного механізму визначення вартості товарів і цінності тої чи іншої
праці [166, С.133], а також стимулу ефективної праці, яким є особистий інтерес
працівників.
Ідеологією і “керівництвом до дії” стали цілком інші погляди на власність.
Так підручник з політичної економії радянського часу визнає, що основою
виробничих відносин є форма власності. “Якщо засоби виробництва є суспільною
власністю, вони використовуються для задоволення матеріальних і культурних
потреб трудящих. Це породжує глибокий економічний інтерес до розвитку і
удосконалення суспільного виробництва. Навпаки, якщо засоби виробництва є в
приватній власності окремих груп людей, вони використовуються як засіб
експлуатації трудящих мас. Експлуататорська форма власності обмежує стимули
трудової діяльності працівників. Суспільна власність на засоби виробництва
зумовлює відносини співпраці і взаємодопомоги вільних від експлуатації
працівників, є фундаментом економічної і морально-політичної єдності народу”
[144, С.8-9].
Правда, про механізм породження глибокого економічного інтересу при суспільній
формі власності не йдеться. Також в підручнику нічого не сказано про те, що хоч
капітал та земля теоретично вважається власністю народу, але прибуток
привласнюється державою. Більша частина накопичених фондів інвестується чи
використовується державою на цілі не пов’язані із забезпеченням добробуту
людей.
Насправді в р
- Київ+380960830922