Розділ 2
Особливості побудови контрольного механізму конвенції про захист прав і
основних свобод людини
2.1. Юрисдикція Європейського суду з прав людини: загальна характеристика
4 листопада 1950 року в Римі державами-членами Ради Європи була прийнята
Конвенція про захист прав і основних свобод людини [121], що набула чинності 3
вересня 1959 року.
Як підкреслюється в преамбулі Конвенції, її учасники мають на меті зробити
перші кроки для колективного здійснення деяких прав, проголошених у Загальній
декларації прав людини 1948 року. Однак, головна особливість цього міжнародного
договору полягає в тому, що він передбачає спеціальний механізм захисту
передбачених ним прав та свобод.
Йдеться про інституційний контрольний механізм, що являє собою комплекс
інститутів та процедур контролю за дотриманням державами-учасницями
передбачених Конвенцією прав і свобод. Конвенцією передбачалося створення двох
органів – Європейської Комісії з прав людини і Європейського Суду з прав
людини, які стали основою контрольного механізму.
Після набуття чинності 1 листопада 1998 року Протоколом № 11 до Конвенції
[153], структура контрольного механізму була повністю змінена.
Функції, які раніше виконувала Європейська Комісія з прав людини та
Європейський Суд з прав людини, передані новому sui generis органу –
Європейському суду з прав людини, що діє на постійній основі. Обидва його
попередники виробили значну практику у процесі розгляду конкретних питань
захисту прав людини, в тому числі і з питання компетенції контрольних органів
Конвенції.
В свою чергу, питання компетенції або юрисдикції [3 В оригінальному тексті
Конвенції англ. мовою застосовується саме термін “юрисдикція” (jurisdiction),
наприклад, стаття 32 Конвенції.
** Нумерація статей Європейської конвенції з прав людини наводиться відповідно
до змін, внесених Протоколом №11 до неї.] нового Суду має виключне значення для
розуміння особливостей функціонування механізму контролю, передбаченого
Конвенцією. Це питання має не лише теоретичне, але й велике практичне
значення.
Відразу ж слід зауважити, що юрисдикція Європейського суду з прав людини є тим
фактором, який відрізняє його, як основний елемент нинішнього контрольного
механізму Конвенції, від інших міжнародних судових органів. Саме особливості
юрисдикції Європейського Суду з прав людини визначають його місце та роль як в
системі міжнародних інститутів взагалі, так і в системі інституційного
механізму Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Ради Європи, в
цілому.
Відповідно до пункту 1 статті 32** Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі
питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до
неї і які передаються йому на розгляд відповідно до положень цих документів.
Так, згідно із статтями 33 та 34, Суд може розглядати два види справ:
Міждержавні справи, які можуть бути порушені відповідно до заяви однієї
держави-учасниці про порушення будь-якою іншою державою-учасницею положень
Конвенції та протоколів до неї;
Справи, порушені відповідно до індивідуальних заяв. Згідно із положеннями
статті 34 Конвенції, Суд може приймати від будь-якої особи, неурядової
організації або групи осіб заяви про порушення однією із держав-учасниць їх
прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. При цьому, договірні
сторони зобов'язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню
цього права.
Отже, в рамках юрисдикції Суду існують дві процедури – розгляд справ щодо
спорів між державами (традиційний елемент юрисдикції міжнародного судового
органу) та розгляд справ на основі індивідуальних заяв про порушення договірною
стороною норм Конвенції.
Дві згадані процедури суттєво відрізняються. Проте, основне їх завдання –
забезпечити належне виконання положень Конвенції, тобто підвищення рівня
захисту прав людини у державах-учасницях.
Згідно з пунктом 2 статті 32 лише сам Суд може вирішувати усі спірні питання
щодо його юрисдикції. Це надає йому можливість найбільш ефективно забезпечувати
захист прав людини в процесі розгляду конкретної справи шляхом гнучкого
розуміння меж юрисдикції, виходячи з динамічного тлумачення відповідних
конвенційних положень. При цьому, Конвенція надає Суду досить велику свободу
дій в цьому плані.
Отже, юрисдикція Суду об'єднує два раніше несумісних з точки зору міждержавної
практики елементи – власне міждержавний та індивідуальний. Фактично, до органу,
який створений і діє на основі міжнародного права, мають доступ не лише уряди,
але й фізичні особи, їх об'єднання, неурядові організації. При цьому, у випадку
розгляду справи, порушеної за індивідуальною заявою, індивід та уряд з
процесуальної точки зору практично рівні.
Проте, слід пам'ятати, що основним завданням Суду є розгляд питань, які
стосуються тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а не
захист інтересів кожного конкретного індивіда. Суд не є касаційною або
апеляційною інстанцією по відношенню до національних судових органів.
Розгляд індивідуальних заяв, на відміну від заяв держав, не має політичного
забарвлення та дозволяє зробити об'єктивний висновок про відповідність певних
конкретних норм національного законодавства положенням Конвенції. Можна
сказати, що саме це і є основною метою діяльності як Суду так і інших
контрольних органів Конвенції.
Слід наголосити, що у випадку контрольного механізму Конвенції про захист прав
і основних свобод людини не може йти мова про якийсь наднаціональний характер
компетенції контрольних органів. Адже на сьогоднішньому етапі розвитку
міжнародних відносин будь-який міжна
- Київ+380960830922