РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН В РАМКАХ РАДИ ЄВРОПИ
2.1. Соціальні стандарти Ради Європи
Як було зазначено у попередньому розділі, правова система Ради Європи складається з наступних компонентів: конвенції і угоди, створені в рамках правового співробітництва держав-членів; рекомендаційні акти органів РЄ; та механізм захисту прав людини та основних свобод (Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практика Європейського суду з прав людини). У зв'язку із чим необхідно наголосити на унікальному характері дії Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в соціальній сфері [69].
Питання соціально-економічних прав регулюють декілька статей Конвенції 1950 р., а саме: ст. 4 "заборона рабства та примусової праці", ст. 11 "свобода зібрань та об'єднання", ст. 2 Першого протоколу до Конвенції 1950 р. "право на освіту". Крім цього, Європейський суд з прав людини розглянув низку справ щодо порушень прав, закріплених в цих статтях [68].
Так, в ст. 4 йдеться про те, що ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані та не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю. На пункт 1 ст. 4 посилаються головним чином ті, хто ув'язнений. У справі Ван Дроогенбрек від 24 червня 1983 року заявник стверджував, що факт передачі його у розпорядження уряду як рецидивіста ввело його у підневільний стан, оскільки він утримувався у штрафній колонії, де був зобов'язаний працювати і звідки не міг піти без дозволу адміністрації. Комісія і Європейський Суд з прав людини висловили думку про те, що тут не стоїть питання про підневільний стан, оскільки вжиті заходи були обмежені в часі і таким чином не вплинули на правовий статус цієї особи [73, c. 22-25].
У справі "Plattform Arzte fur das Leben" Суд розглянув питання про позитивне зобов'язання держави забезпечити захист групам населення, які здійснювали своє право на мирні зібрання (ст.11 Конвенції 1950 р.). У цьому випадку уряд надав дозвіл на проведення в одному конкретному місці демонстрації прибічників боротьби з абортами; пізніше організатори просили дозволу на перенесення місця проведення демонстрації у район, де важче було контролювати поведінку натовпу, і отримали такий дозвіл. Влада повідомила організаторів цієї демонстрації про те, що поліція, можливо, буде не в змозі забезпечити належний захист від учасників контрдемонстрації, що фактично і відбулося. Аналогічні труднощі виникли при проведенні другої демонстрації. Організація-заявник направила до Страсбургу претензію стосовно того, що уряд Австрії порушив положення статті 11, коли він не зміг вжити адекватних заходів для забезпечення проведення демонстрації без будь-яких ексцесів. Враховуючи обставини цієї справи, Суд зробив висновок, що жодного порушення статті 11 не було [70, c. 52-55].
У справі "Станков і об'єднана македонська організація "Ілінден" проти Болгарії" (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), рішення від 2 жовтня 2001 року, в якій предметом розгляду стала практика систематичної заборони мирних зібрань, організованих заявниками, на підставі попереднього визнання таких зібрань антиконституційними, і відповідно - відмови в реєстрації організації. Порушення статті 11 у цій справі виводилося з втручання в конкретні дії, а не з відмови в наданні статусу організації чи з втручання в загальну діяльність організаторів. У справі МакФілі (McFeeley) Європейська комісія охарактизувала свободу об'єднання як таку, що "стосується права формувати або вступати в групу чи організацію, яка переслідує певні конкретні цілі" [69, c. 92-101].
Стаття 2 Першого протоколу до Конвенції 1950 р. закріплює "право на освіту": нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань. У справі щодо викладання різними мовами у Бельгії висловлювалися претензії стосовно того, що відмова уряду Бельгії навчати дітей французькою мовою є порушенням їх прав відповідно до ст. 2 Першого протоколу. Суд заявив, що право на освіту, яке гарантується пунктом 1 цієї статті, за своїм характером вимагає державного регулювання, яке може змінитися в будь-який час і в різних місцях у залежності від потреби і коштів тієї чи іншої общини чи приватних осіб [69, c. 106-113], [72].
Таким чином, захист соціальних та економічних прав в рамках Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод надав поштовх до прийняття окремого документу з соціально-економічних прав - Європейської соціальної хартії (ЄСХ) 1961 р., а згодом Переглянутої європейської соціальної хартії (ЄСХ(п)) 1996 р.
Переглянута європейська соціальна хартія 1996 р., яка набула чинності у 1999 р., і поступово замінює Європейську соціальну хартію 1961 р. розглядається як доповнення до Конвенції 1950 р. [75]. Разом ці два документи забезпечують для фізичних осіб більшість прав людини, проголошених у Загальній декларації прав людини. Вони є регіональними еквівалентами, відповідно, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Ці конвенції створюють механізм з особливою процедурою і органами, які покликані перевіряти дотримання чи недотримання певною державою-членом цих конвенцій.
ЄСХ зобов'язує держав - учасниць вести послідовну політику, спрямовану на досягнення повної зайнятості, забезпечити справедливі умови праці і право на справедливу винагороду, включаючи рівну оплату за працю рівної цінності, встановлює прийнятну тривалість робочого дня, а також умови роботи, які відповідають умовам безпеки та гігієни. Вона передбачає мінімальну 2-тижневу щорічну оплачувану відпустку і скорочення робочого дня для працівників, зайнятих на небезпечному чи шкідливому для здоров'я виробництві. ЄСХ також зобов'язує учасників уникати в максимально можливій ступені прич
- Київ+380960830922