РОЗДІЛ 2
Зміст, ОСНОВНІ ЕТАПИ ТА МОДЕЛІ РОЗВИТКУ
ПРОЦЕСУ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ "ТРЕТЬОЇ ХВИЛІ"
Сучасна західна демократія веде своє літочислення з першої половини ХVII ст.,
коли демократичні ідеї та рухи стали важливою, хоча й не основною рисою
англійської революції. Якщо в 1750 р. демократичних інститутів на національному
рівні не існувало зовсім, то в 1900 р. такі інститути існували в багатьох
країнах, а наприкінці ХХ ст. – більшість країн світу вже мають
загальнонаціональні демократичні інститути. Появу останніх дослідники
пов’язують з так званими "хвилями" глобального процесу демократизації, під
якими розуміють "групи переходів від недемократичних до демократичних режимів,
які відбуваються в рамках конкретних періодів часу та кількісно переважають
переходи в зворотному напрямку за даний період" [122, p. 15]. Хвиля включає в
себе також лібералізацію або часткову демократизацію політичних систем, які так
і не стають повністю демократичними. Кожна хвиля охоплює відносно невелику
кількість країн, до того ж в межах кожної хвилі за певних обставин може
утворитися достатньо потужна "зворотна" хвиля, що рухається в недемократичному
напрямку і призводить до відчутного зменшення кількості демократичних режимів
[122, p. 22].
Перша – "довга" хвиля – почалася в 20-х рр. ХІХ ст. з поширенням загального
виборчого права на доросле чоловіче населення в США та Великій Британії і
тривала до 1926 р. За цей час з’явилося 29 демократій. Проте домінантою
політичного розвитку в 20–30 рр. стало зрушення від демократії або до
традиційних форм авторитарного правління або до більш жорстких форм
тоталітаризму. Після приходу до влади Б. Муссоліні, в 1922 р. почалася перша
"зворотна" хвиля, яка до 1942 р. призвела до скорочення кількості демократичних
держав до 12.
Перемога над нацизмом ініціювала другу – "коротку" – хвилю демократизації, яка
досягла свого піку у 1962 р., маючи у своєму активі 36 демократичних країн. До
початку 60-х рр. вона вичерпала себе, поступившись місцем драматичним змінам в
країнах Латинської Америки, де за короткий відрізок часу в результаті численних
військових переворотів встановились жорсткі військові режими. Повернення до
авторитарних систем відбулося також у країнах Азії та Південної Європи. Друга
"зворотна" хвиля породила песимістичні погляди відносно придатності демократії
як політичного режиму для країн, що розвиваються, а також сильні сумніви щодо
її життєздатності в розвинутих країнах. Кількість демократій зменшилась до 30.
Третя хвиля демократизації почалася в 1974 р. з революції у Португалії. З тих
пір і на даний час демократичні режими замінили авторитарні в близько 30
країнах Європи, Азії та Латинської Америки, подвоївши число демократичних
урядів в усьому світі. В інших країнах за цей час відбулася значна
лібералізація існуючих там авторитарних режимів. Рух назустріч демократії набув
глобального характеру і масштабу, охопивши за два десятиліття Південну Європу,
Латинську Америку і Азію. Піком "третьої хвилі" став період з кінця 80-х до
початку 90-х рр. ХХ ст., коли на шлях демократичного розвитку стали не тільки
країни Східної Європи, а й республіки колишнього СРСР. Таким чином, за
виключенням лише декількох країн, які мали незалежний від сусідів час та
напрямок змін, більшість сучасних демократій з'явилися на світ в рамках певних
"хвиль" загального процесу демократизації, в географічній та часовій близькості
до інших демократій.
Результати "третьої хвилі" демократизації вражають: якщо у 1975 р. п'ятнадцять
з двадцяти двох латиноамериканських країн були недемократичними, то в 1995 р. –
двадцять вже мали демократично обрані уряди. М. Селігсон, наприклад, аналізуючи
ситуацію в Латинській Америці, стверджує, що "всюди в регіоні існують
формальні, конституційні демократії, які підкріплені порівняно чесними та
відкритими виборами, активною конкуренцією серед політичних партій і відносно
непідцензурною пресою" [193, p. 3]. Кількість авторитарних режимів в період з
1975 по 1995 рр., в Азії скоротилась з вісімнадцяти до одинадцяти, а в Африці з
сорока трьох до дванадцяти. В 1975 р. принаймні 68 % країн світу мали
авторитарні режими; в 1995р. – лише 26 % [122, p. 25]. За даними міжнародної
правозахисної організації "Фрідом Хаус" у 1999 р. з 192 країн світу 144 були
вільними та частково вільними (відповідно 85 і 59), в яких проживало 75 %
населення планети (відповідно 44 % та 31 %) [127, p. 112]. Показники за 2001 р.
такі: 86 вільних країн, в яких проживає 40,69 % населення (найвищий показник за
всю історію оглядів), 58 частково вільних (23, 70 %), 48 не вільних (35,61 %)
[128]. Кількість електоральних демократій в світі досягла 120. Демократія
перестала бути формою політичної організації суспільства, притаманній лише
західній цивілізації. Вона стала глобальним явищем.
У певному розумінні хвилі демократизації разом із "зворотними" хвилями можна
зобразити у вигляді формули "два кроки вперед – один крок назад", оскільки
кожна "зворотна" хвиля частково знищує "здобутки" попередньої хвилі
демократизації. Що сприяло та продовжує сприяти розвиткові третьої хвилі
переходів до демократії? Дослідники трансформаційних процесів цього періоду
виділяють щонайменше п’ять головних факторів. Перший – загострення проблем
авторитарних режимів з власною легітимністю у світі, де демократичні цінності
набули широкого визнання та розповсюдження. Неспроможність цих режимів
підтримувати своє "легітимне існування" через економічні (а інколи й воєнні)
негаразди. Другий фактор – безпрецедентне глобальне економічне зростання 60-х
рр., яке значно підвищило рівень життя, покращило освіту та р
- Київ+380960830922