РОЗДІЛ 2. ШЛЯХИ ПРОФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ДИРИГЕНТСЬКО-ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА ГАЛИЧИНИ
Активне поширення аматорського хорового співу у другій половині ХІХ століття як
серед польської, так і серед української громадськості, зростання виконавської
майстерності хорів, урізноманітнення їх концертного репертуару вимагали пошуку
шляхів професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва Галичини, створення
високохудожніх хорових колективів, очолюваних диригентами-фахівцями. Такі
позитивні зрушення беруть свій початок з кінця ХІХ століття. Вони тісно
пов’язані, в першу чергу, із збереженням та продовженням традицій хорового
співу церковних осередків Галичини; зі зміцненням творчих взаємозв’язків між
музичними товариствами та провідними диригентами, співаками та композиторами
Західної України, Наддніпрянщини та Західної Європи; із формуванням системи
музичної освіти, зокрема діяльністю однопрофільних і багатопрофільних музичних
шкіл нижчого та середнього рівня.
2.1. Хорові традиції церковних осередків Галичини як передумова формування
професійного диригентсько-хорового мистецтва
Провідна роль у музичному просвітництві українського народу та вихованні
національної інтелігенції належить галицькому духовенству.
Пробудження національної свідомості та поширення її серед українського
громадянства Галичини пов’язане із загальним цивілізаційно-культурним розвитком
та демократизацією суспільних відносин, розпочатих у другій половині XVIII ст.
Піднесенню освіти й культури сприяла діяльність різноманітних установ (церкви,
школи, громадські товариства тощо), освіченої верстви українського народу –
інтелігенції, а також зовнішні впливи інших мовно-етнічних та національних
суспільностей.
Відзначимо, що матеріально-економічне становище українців Галичини, яка з 1772
р. перебувала у складі Австрійської монархії, було в занедбаному стані, що
негативно відбивалося на стані культури, мистецтва, науки. Через відсутність
своєї інтелігенції та вищих фахових українських шкіл, культурний розвиток
народу не зростав. Існувала лише багата народна творчість. Шкільні реформи дещо
спричинили до піднесення рівня освіти і виховання перших просвітителів, але всі
ці позитивні зміни торкнулися переважно міського населення. Галицька провінція
продовжувала залишатися збіднілою і неосвіченою. Лише незначна частина
селянства, що навчалися у парафіяльних школах (дяківках) вміла читати, писати і
співати з нот. Єдиною культурно-національною установою того часу, де могла
культивуватися українська музика, була церква, ”а духовенство само собою було
її першим піонером” [241, с.20].
Просвітницько-реформаторська політика австрійських монархів Марії Терезії та
Йосифа II дала поштовх до заснування у 1774 р. духовної семінарії при
Віденській церкві Св. Варвари (Вагbаrеum). У семінарії могли навчатися питомці
греко-католицького обряду з усіх країн Австрії, в тому числі й українці
Галичини. Паралельно у Львові та Перемишлі були засновані єпархіальні духовні
семінарії, які згодом склали основу для створення генеральної греко-католицької
семінарії у Львові. Важливими заходами в галузі освіти, піднесенні та зміцненні
ролі церкви було відкриття у Львові університету (1784 р.), Руського інституту
(1787 р.), відновлення Галицької митрополії (1808 р.) [178, с. 134-147].
Історичні факти й обставини свідчать про те, що перші галицькі просвітителі
українського народу вийшли із середовища духовенства. Саме розвиток освіти та
перші прояви загального цивілізаційно-культурного процесу справедливо можна
віднести до заслуг духовних провідників. Церква в Галичині була піднесена на
вищий організаційний рівень, внаслідок чого могла краще й ефективніше
виконувати свої духовно-виховні функції.
Таким чином, Львів став центром духовної освіти, де на університетському рівні
виховувалися будителі національної свідомості українського населення Галичини.
Було створене підґрунтя, на якому поступово прискорився розвиток української
культури, зокрема й музичної. Як відзначає Осип Залеський, ”духовенство, яке
відіграло велику роль в розвитку нашої літератури, ще в більшій мірі
причинилося до піднесення українського музичного життя” [183, с. 324]. Церква
ще в другій половині XVIII ст. була чи не єдиним місцем, де культивувалася
європейська музика і спів. Музична культура нашого краю в основному трималася в
священичих колах аж до початку XX ст.
Галицьке музичне відродження почалося ”під знаком церковно-хорової музики”
[233, с. 209], зосередженої в основному у Святоюрській митрополичій катедрі, де
існувала капела, яка об’єднувала хор і оркестр. Репертуар капели складав
передовсім церковну музику. Наявність хору й оркестру може свідчити, що при
катедральному соборі існувала і музична школа, яка давала необхідну підготовку
учасникам хорової та інструментальної капели, яка на межі XVIII і XIX століть
була найвідомішим музичним колективом у Львові і в провінції. Такого успіху
Святоюрська капела досягла під керівництвом диригента і композитора
Паньківського [241, с.23].
На піднесення музичного життя Галичини мала вплив східноукраїнська культура.
Шляхи цих впливів пролягали через столицю Австрії Відень, де існувала
греко-католицька церква Св. Варвари і Духовна семінарія. У Відні при
російському посольстві (за час перебування князя Андрія Розумовського, відомого
також як шанувальника і виконавця української музики) діяла православна
каплиця, а при ній добре підготовлений церковний хор. Після закриття каплиці
хор у 1809 р. повністю перейшов до української церкви і виконував на
богослужіннях здебільшого твори Дмитра Бортнянського. Музика цього композитора
справила на галичан велике враження. Співами хо
- Київ+380960830922