РОЗДІЛ 2
ВИХОВАННЯ ДУХОВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ВЧИТЕЛЯ
В СИСТЕМІ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ
2.1. Відображення проблеми формування духовності особистості вчителя у змісті педагогічної освіти наприкінці ХІХ - початку ХХ століття
Вітчизняна педагогічна наука кінця XIX - початку XX століття не була ізольована від світової педагогічної думки. Усі оригінальні концепції освіти й навчання в країнах західної Європи й Америки були добре відомі вітчизняним педагогам, але разом з цим вони не ставали на шлях механічного запозичення, а шукали способи розв'язання проблеми духовного розвитку особистості. Широко використовувалась перекладна філософська, педагогічна, соціологічна, психологічна література, яка регулярна виходила в періодичній пресі і окремих виданнях, а також вивчався закордонний досвід. У зазначений період особливим інтересом користувалися роботи Г.Гаудіга, І.Гербарта, Д.Дьюї, І.Канта, В.Лайя, Є.Меймана, Ф.Ніцше, Г.Спенсера, А.Ферьєра, І.Фолькельта, З.Фрейда, С.Холла і багатьох інших. Усе все сприяло тому, що наприкінці XIX - на початку XX століття з'явились різні педагогічні концепції, які розроблялись на вітчизняному ґрунті з використанням найкращих досягнень західноєвропейської й світової педагогіки.
До реформи 1861 року освіта в Російській імперії була виключно прерогативою держави і регламентувалася урядово-канцелярськими наказами та інструкціями. Педагогічна діяльність учителів на той час визначалася тільки викладанням, а головна вимога щодо цього - тільки гарне знання предмету. Початок становлення вищої педагогічної освіти в ХІХ столітті спонукав громадськість та педагогічну думку, практиків-освітян до активного обговорення проблеми доцільності спеціальної педагогічної підготовки вчителів її спрямованості, змісту, структури, практичного запровадження тощо.
Існувало три підходи до її вирішення. Перший - для майбутнього вчителя достатніми є досконала наукова освіта, отримана в університеті, і короткий загальний огляд найкращих методів викладання. Другий - щоб бути гарними вчителями, студентам університетів конче потрібна практична педагогічна підготовка з оглядом на вік та індивідуальний розвиток учнів. Третій підхід надавав значення науково-педагогічним і практичним знанням у вчительській діяльності, але отримати їх можна за допомогою самоосвіти [91].
Н.Дем'яненко кваліфікує перший етап становлення загальнопедагогічної підготовки вчителів в системі вищої школи як філософсько-педагогічний, оскільки в її змісті превалюють філософсько-педагогічні та релігійно-виховні ідеї, а загальне керівництво здійснювала кафедра філософії. Наприклад, у Київському університеті Святого Володимира такі дисципліни, як "Дослідна психологія", "Психологія", "Богослов'я", "Теорія красномовства", "Моральне богослов'я", "Історія філософських систем" входили до філософського циклу [322]. З 1850 року предмети педагогічного спрямування перебувають під впливом навчальних дисциплін релігійного змісту, що й дає підстави характеризувати цей період як релігійно-педагогічний, що започатковував сприятливі умови для формування духовно-моральних переконань, збереження християнських традицій у вихованні.
Кафедри педагогіки були засновані в університетах, починаючи з 1850 року, вони входили до складу історико-філологічних факультетів, проте лекції читались для всіх студентів [323]. У результатах дослідження Н.Дем'яненко нас зацікавив той факт, що викладали педагогічні дисципліни особи, які мали фундаментальну філософську освіту та певний педагогічний досвід - С.Гогоцький, О.Новицький, І.Скворцов (представники Київської релігійно-філософської школи). У середині ХІХ століття дискусії щодо сутності і змісту підготовки вчителя значно активізуються. Конкретним результатом стає прийняття "Проекту положення про підготовку вчителів для гімназій і прогімназій" (1865), у якому наголошувалось на необхідності вивчення особливого курсу педагогіки, яка стала розглядатися на рівні самостійної та повноцінної науки. До загальнопедагогічної підготовки входили: загальна педагогіка і дидактика, спеціальні методики і практичні заняття в гімназіях. У 80-х роках лекції з педагогіки за офіційним розпорядженням читались викладачами психології. Розвивається тенденція превалювання психолого-педагогічного та практичного спрямування вищої професійної освіти.
Дискусії щодо особливої педагогічної підготовки вчителя для середніх навчальних закладів розгортаються знов у 90-ті роки, коли було переглянуто гімназійні навчальні плани і програми. У результаті дійшли висновку: успіх та розквіт школи залежить не стільки від програм і інструкцій, скільки від духовності особистості вчителя; для оновлення школи необхідно запроваджувати нові методи викладання, досягнення педагогічної науки в галузі виховання та навчання дітей; рівень педагогічної підготовки вчителя у змістовному, технологічному та особистісному напрямках необхідно привести у відповідність до потреб сучасної науки і практики; продовжувати пошук найбільш ефективних форм зв'язку педагогічної теорії і практики у спеціальній освіті. Наприкінці XIX століття загальнопедагогічна підготовка вчителів здійснювалась також в автономних закладах вищої освіти, в учительських інститутах.
Педагогіка як самостійна дисципліна в університетах не викладалась, лише в окремих закладах освіти автономно розроблялись програми курсів загальнопедагогічної підготовки вчителя (М.Грот, М.Лавровський, І.Скворцов). З 1904 року педагогіка в університетах відновлюється як окремий предмет, але не для всіх факультетів. Отже, поряд із психолого-педагогічною, релігійно-педагогічною і практичною тенденціями, започаткованими раніше, у змісті загальнопедагогічної підготовки починає утверджуватися професійна зумовленість [91].
Період 1905-1916 рр. характеризується стабілізацією загальнопедагогічної підготовки в навчально-виховному процесі закладів вищої освіти, створенням концепцій варіативних моделей та проектів підготовки вчителів (С.Ананьїн, П.Блонський, М.Демков, В.Зенківський, О.Музиченко, С.Русо