РОЗДІЛ 2
НАУКОВО-МЕТОДИЧНА СИСТЕМА ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТІВ ВИЩИХ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН
Формування комунікативної культури це цілісна система, позитивні результати якої можна отримати в тому випадку, коли вона буде достатньо розвинена і коли буде забезпечено її оптимальне функціонування. Тому необхідно розробити науково-методичну систему як цілеспрямований процес організації і стимулювання навчально-пізнавальної діяльності студентів щодо оволодіння системою комунікативних умінь, знань, цінностей, які є елементами системи формування комунікативної культури.
2.1. Психолого-педагогічні основи формування комунікативної культури студентів вищих медичних закладів освіти в процесі вивчення психолого-педагогічних дисциплін
Комунікативна культура особистості є складовою частиною загальнолюдської культури. Це - сукупність стійких психічних властивостей, кожна з яких історично сформована, як здатність індивіда відповідати своєю психічною діяльністю на об'єктивні впливи зовнішнього середовища.
О.С.Газман визначає поняття культури, як сукупність емоцій, дій, знань, які проявляються за допомогою спілкування. Він пише, що "культура - є гармонія культури знання, культури творчої дії, культури почуттів і спілкування" [31, c.132]. Тому вважаємо, що особливе місце в роботі лікаря займає спілкування, оскільки він має "комунікативну професію".
М.С. Каган стверджує, що "культура неможлива без спілкування, з одного боку; з іншого, - гуманістичний зміст спілкування, олюдненість людських відносин є разом з тим найбільш повним вираженням самої культури" [53].
О.І. Даниленко вважає, що спілкування "може виступати як предмет найрізноманітніших наук - від етнографії до психолінгвістики, від порівняльної психології до теорії культури. Кожна наука досліджує своє коло питань, пов'язаних зі спілкуванням. З іншого боку - кожний аспект комунікативної діяльності може слугувати предметом аналізу різних дисциплін"[39, с.79].
В залежності від того, на якому рівні культури відбувається спілкування, його цілі будуть досягнуті або ні. Одним з напрямів процесу розвитку культури було формування й становлення психолого-педагогічної грамотності людини, з якої, власне кажучи, й починається культура спілкування.
Правий В.О.Сухомлинський, який висловив думку про те, що "...сенс нашого життя - щастя людського спілкування. Не в тому щастя, щоб замкнутися від людей, а в тому, щоб вищою нашою потребою...була потреба в людині" [164].
До професії лікаря спілкування має безпосереднє відношення, воно є немовби підвалинами комунікативної культури, вимагає обов'язкового формування комунікативних умінь, які перш за все формуються у період навчання в вищому закладі освіти і є способом комунікативної діяльності особистості на основі набутих знань про спілкування.
Ґрунтуючись на розумінні спілкування як міжособистісної взаємодії Л.А. Савенкова виділяє чотири групи умінь: організаційні, комунікативні, інтерактивні, уміння вступати в контакт [144].
В.П. Наумов доповнює їх, вводячи уміння інформаційного обміну, прогностично-регулятивні, уміння контролю та самоконтролю, орієнтовано-оцінні [108].
Вважаємо найбільш доцільною класифікацію, запропоновану О.О.Леонтьєвим, для визначення комунікативних умінь вчителя [87], оскільки вона повно відображає сукупність умінь, які необхідно сформувати також і у майбутнього лікаря, щоб він ефективно здійснював спілкування у діаді "лікар-пацієнт":
- вольові якості, тобто уміння керувати своєю поведінкою;
- якості уваги (спостережливість, гнучкість);
- уміння соціальної перцепції;
- уміння розуміти, а не тільки бачити, тобто адекватно моделювати особистість пацієнта, його психічний стан за зовнішніми ознаками;
- уміння "подати себе" у спілкуванні з пацієнтом;
- уміння оптимально будувати свою мову в психологічному плані, тобто уміння мовного спілкування;
- "гностичні" уміння, пов'язані з усвідомленням, систематизацією і переносом інформації.
На думку деяких вчених (Н.В. Кузьміної, К.К. Платонова, О.І. Щербакова та ін.), важливе значення у розвитку комунікативних умінь належить психологічним якостям людини: здібностям, спрямованості, потребам, вольовим якостям і рисам характеру.
Проблемі визначення сутності здібностей, їх класифікації та формуванню велика увага приділяється психологами (В.А. Крутецьким, О.М. Леонтьєвим, С.Л. Рубінштейном, Б.М. Тепловим та ін.) і педагогами (В.О. Гоноболіним, Н.В. Кузьміною, М.Д. Лєвітовим, В.А. Сластьоніним, О.І. Щербаковим та ін.). Узагальнюючи їх визначення, можна стверджувати, що здібності - це індивідуально-психологічні властивості людини, які є необхідною умовою її успішної діяльності. Вони проявляються у тому, як людський індивід навчається, набуває певних знань, умінь і навичок, освоює певні галузі діяльності, включається у творче життя суспільства, що у психології трактують, як "стійкі індивідуально-психологічні властивості людини, які є необхідною внутрішньою умовою розвитку особистості" для успішного виконання нею тієї чи іншої продуктивної діяльності [36, с.135].
Про наявність у людини здібностей до тієї чи іншої діяльності можна судити по швидкості й успішності оволодіння якою-небудь діяльністю порівняно з іншими людьми за однакових умов дієздійснення.
С.Л. Рубінштейн зазначив: "Під час розвитку здібностей у процесі діяльності суттєву роль відіграє своєрідна діалектика між здібностями та уміннями. Здібності й уміння, очевидно, не тотожні, але вони все-таки найтіснішим чином пов'язані, при цьому означений зв'язок взаємний. З одного боку, засвоєння умінь, знань і т. ін., передбачає наявність відомих здібностей, а з іншого боку - саме формування здатності до визначеної діяльності включає засвоєння зв'язаних з нею умінь, знань і т. ін." [141, с.124]. "Ці уміння, знання і т. ін. залишаються чимось зовнішнім для здібностей людини, лише поки вони не опановані. За плином того, як вони освоюються, тобто перетворюються в особисте н
- Київ+380960830922