РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНА ПРАВОВА ДОПОМОГА ЯК ОСНОВНИЙ МЕХАНІЗМ ЗБИРАННЯ ТА ПЕРЕВІРКИ ДОКАЗІВ ЗА МЕЖАМИ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ
2.1. Концепція міжнародної правової допомоги у кримінальних справах
Процес збирання доказів у випадку надання міжнародної правової допомоги характеризується синтетичністю, тобто поширенням діяльності зі збирання доказів на територію щонайменш двох держав (а відповідно і двох правових систем) і охоплення ним не лише власно діяльності з пошуку та закріплення доказів, але й процесу направлення відповідних міжнародних слідчих (судових) доручень та відповідей стосовно їх виконання.
Існування у кожної держави власної (національної) правової системи не може не знайти відображення на особливості національного судочинства і доказової діяльності зокрема. За єдиної мети - встановлення контролю над злочинністю, методи які при цьому можуть використовуватися є різними від однієї національної юрисдикції до іншої.
Погоджуючись з відомим американським дослідником проблем міжнародного співробітництва у галузі кримінального судочинства Ш.М. Бассіоні, (з огляду на процес зближення (уніфікацію) законодавства і правозастосовчої практики країн світу) зазначимо, що правові системи більшості держав можна умовно об'єднати у дві групи: континентальні системи та системи загального права [165].
Різниця у юрисдикційній діяльності вказаних двох систем полягає, зокрема, в цілях цієї діяльності: суди континентальної системи намагаються, як правило, встановити істину у справі, в той же час перед судовою системою країн загального права стоїть мета вирішення правового спору між обвинуваченням та відповідачем. Досягнення вказаних цілей реалізується застосуванням досить відмінних процесуальних засобів, що не може не відбитися на характері правової взаємодії держав різних правових сімей у галузі кримінального судочинства [166].
В системі загального права суд, виконуючи роль в більшості випадків "нічного сторожа" за дотриманням сторонами процесуального законодавства (особливо в суді присяжних), позбавлений повноважень зі збирання доказів, його роль в процесі доказування полягає лише у відповідній оцінці доказів, поданих сторонами. Звідси значна доля доказування у справі залежить від активності сторін процесу, зокрема обвинувачення, а захист відповідно вирішує, які необхідно подати докази з метою підтримки позиції підсудного (відповідача) [167].
В континентальній системі правосуддя, навпаки суд наділений значними повноваженнями щодо участі у кримінально-процесуальному доказуванні, він може не лише витребувати необхідні докази, призначати експертизи, давати судові доручення органам досудового слідства, але й повертати справу для додаткового розслідування (для прикладу, в Україні такі повноваження суду передбачені ст.ст. 281, 310, 315-1 КПК України).
Ця головна відмінність у доказовій діяльності вказаних правових сімей світу визначає в цілому і особливості всієї кримінально-процесуальної діяльності. Зважаючи на те, що суд у системі загального права не має компетенції, стосовно збирання доказів, цю функції в цілому покладено на сторони кримінальної справи - обвинувачення та захисту, у зв'язку з чим їм надано майже рівні права стосовно здійснення доказової діяльності (за винятком, хіба що сфери застосування процесуального примусу). У зв'язку з цим компетенцією щодо збирання доказів не лише в межах правової системи загального права, але й за її межами може володіти будь-яка особа, яка належним чином на те уповноважена. При цьому іноземні дослідники зазначають, що з точки зору оцінки судом держави загального права доказів, отриманих за кордоном, відсутня будь-яка умова, яка вимагає згоди іноземної влади для того, щоб іноземний представник почав пошук доказів на її території. Зокрема, за умовами системи загального права не встановлюється будь-яких відмінностей між приватними особами і представниками влади відносно внутрішніх чи іноземних розслідувань [168].
В той же час, як відомо, в континентальній судовій системі збирання доказів (у формальному розумінні цього елементу) - це виключна прерогатива процесуальних органів (суду, прокуратури, слідчого, органу дізнання, особи, яка проводить дізнання). Так, аналіз кримінально-процесуального законодавства України, як і законодавства країн СНД та континентальної частини Європи дозволяє констатувати, що інші суб'єкти процесуальної діяльності (захисник, потерпілий і т.д.) можуть лише збирати відомості (які власне доказами ще не являються), або клопотати перед уповноваженими державними органами про проведення відповідних процесуальних дій, пов'язаних зі збиранням доказів. Як наслідок, діяльність учасників процесу (у вузькому розумінні цього слова) зі збирання доказів за межами держави континентальної системи (наприклад, України) може бути реалізована лише через відповідні процесуальні органи.
В зв'язку з вказаною диференціацією доказової діяльності у двох правових системах слід вказати на її наслідки стосовно особливостей доказування при наданні міжнародної правової допомоги.
У зв'язку з тим, що для системи загального права збирання доказів це досить приватна справа кожної з сторін процесу, вони можуть вчиняти ці дії за межами юрисдикції суду власної держави (тобто і на території іноземної держави), якщо сторона не стикається з проблемою, яка не може бути подолана приватною особою (наприклад, при необхідності застосування процесуального примусу). Зібрані в такому порядку (приватному) докази будуть визнані судом власної держави як допустимі, якщо при цьому не порушувалися норми процесуального законодавства держави суду. Тим самим, за визнанням іноземних дослідників, судова допомога, прийнята як концепція загального права формально ґрунтується на тому факті, що суд під час внутрішніх чи іноземних розслідувань лише допомагає стороні, яка має труднощі в збиранні доказів. З іншого боку, в континентальній судовій системі, для якої характерно покладання на процесуальні органи (суд, прокурора, слідчого) обов'язку з доказування обставин с