РОЗДІЛ 2
ПРОВІДНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРОЗИ
ПРЕДСТАВНИКІВ РОМАНТИЧНОЇ ТЕЧІЇ
СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ У ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВІ
Проблема вивчення романтичної прози в українській літературі протягом тривалого часу привертала увагу багатьох дослiдникiв-лiтературознавцiв. Романтизм як художній метод розглядали у своїх працях О.Білецький [23], Т.Бовсунівська [31], М.Костомаров [137], С.Єфремов [99], О.Маковей [168], М.Наєнко [183], Д.Наливайко [185], І.Тертерян [263], І.Франко [289; 290], К.Фролова [293] та інші.
Романтична тональність у художньому мисленні митця тією чи іншою мірою проявлялася в літературах багатьох епох і народів, але як самостійна система романтизм сформувався на межі ХVІІІ-ХІХ століть. У різні періоди свого існування він трактувався по-різному, що обумовлювалося особливостями історичного розвитку. Гегель дав романтизму розгорнуту естетичну та історичну оцінку, відзначивши, що йому притаманні байдужість до реальної дійсності, суб'єктивізм, сприйняття навколишнього через почуття, оспівування культу страждання, опоетизація внутрішнього конфлікту героїв, що у романтизмі засоби незалежно від предметів зображення стають самоціллю [54, 280-289]. Першими дослідниками поетики романтизму були самі письменники-романтики. У передмові до драми "Кромвель" В.Гюго обґрунтував основні положення естетики романтизму як художнього методу, який передбачав би, насамперед, свободу творчості. Письменник-романтик вважав літературу дзеркалом, яке відбиває життя, наполягав на особливому характері цього дзеркала: воно повинно "збирати, накопичувати світлові промені, з відблиску робити світло, зі світла - вогнище" [77,8]. На його думку, митець повинен показувати не звичайне, а виняткове, вимальовувати крайності, контрасти. Саме цей заклик відтворювати крайності став наріжним каменем естетики Гюго і, зрештою, всього європейського романтизму першої половини ХІХ століття.
Коротка літературна енциклопедія виділяє такі риси романтизму перших десятиліть ХІХ століття як "оспівування мужності, подвигу, героїки пригод у незвичайних умовах", "гострий, напружений сюжет, головним елементом якого є боротьба, небезпеки" [53, 198]. Г.Токмань, вивчаючи особливості романтизму, визначає ряд ознак, серед яких такі, як увага до минулого, зображення героя "люблячим, з добрим чутливим серцем, пов'язаним з духом нації і містичним буттям Бога", створення культу поета "як вищої істоти, яка творить у
натхненні", образу природи, живої, таємничої, "романтики плекають символіку і національну міфологію" [274, 56-59].
А.Ткаченко наголошував, що характерними рисами поетики й естетики романтизму є вільна форма, розкута композиція, присутність автора і всеохоплююча стихія ліризму, уривчаста, підвладна емоційним імпульсам розповідь, змінний ритм, "кольоровий" епітет, "що виносить на передній план малярський, а не оцінний момент, тяжіння не до гармонії, а до контрастів, підвищена емоційність вислову" [272, 431].
Український романтизм як потужний духовний рух охопив різні сфери духовної культури народу, його історії, привніс у літературу нові способи
зображення особистості: відтворення почуттів, що перебувають у сфері підсвідомого; яскраве змалювання кульмінаційних моментів духовного життя персонажа; усвідомлення принципу контрастності як одного з найбільш вагомих у створенні художнього образу; прагнення до діалектичного показу людської душі тощо. Саме романтики "відкрили суб'єктивну людину в діалектичній суперечності її численних зв'язків з природою, суспільством, побутовим оточенням" [299, 346].
Роль людини "як останньої інстанції, абсолютного центру світу" у творчості письменників-романтиків відзначав К.Шміт. Він зауважував: "Романтизм - це суб'єктивний оказіоналізм, іншими словами, в романтизмі суб'єкт дивиться на світ як на привід чи благополучний випадок для свого романтичного самовияву" [251,23]. Цінним, безумовно, є спостереження дослідника, що саме романтизм утверджував самоцінність людської особистості.
Як зазначав О.Білецький, романтик "живе в двох світах - то відчуваючи в цьому "земному" відбиття іншого "надземного" і благословляючи світ природи і речей як священні символи неминучої реальності, то, навпаки, відчуваючи різке протиріччя між світом цим і світом тим, від чого дійсність цього світу набуває характеру то комічного, то трагічного контрасту омріяному світові; то, протиставляючи своє горде "я" світу дійсному і світу ідеальному й страждаючи від цього протиставлення. ...З цього дуалізму народжуються і романтична символіка, і романтичний гіперболізм, і романтичні антитези" [25, 15].
Д.Наливайко справедливо зазначав, що романтизму властива масштабність, яка виливається в поетику символізації, інтерес до конкретного, історичного, індивідуального. Усі ці риси виступають не ізольовано, а зливаючись одна з одною, визначаючи "безбережність" і багатозначність художнього образу, який не втрачає при цьому своєї "тілесної" оболонки. Д.Наливайко розглядав романтизм як динамічну систему ознак і рис, компонентів і рівнів, які перебувають у постійній взаємодії [185, 165-179].
Романтизм як певна цілісна система розглядається і в роботі І.Тертерян "Романтизм як цілісне явище". Дослідниця зосереджує увагу на типологічних рисах романтичного мистецтва, на стійких, непідвладних історичним змінам ознаках, серед яких вона виділяє, естетичну спільність, в основі якої "лежить певний тип художньої свідомості, що виявляється в принципі відображення життя, в широкому використанні умовних форм художньої виразності, переважно символіки" [263,154]. У своїй статті І.Тертерян виділяє ряд рис, що визначають європейський романтизм ХІХ століття: "усвідомлена установка на створення узагальнюючих символічних образів"[263,158]; головна риса романтичного героя - уява, "жити уявою для романтичного героя звичніше, ніж жити реальністю" [263,169]; романтичний герой "не стільки діє, скільки спостерігає за собою і аналізує себе, і в той же час стає об'єктом аналізу для інших персонажів... чи для автора" [263