РОЗДІЛ 2
ВІДОБРАЖЕННЯ ДРУЖИННОЇ ЕТИКИ В ДАВНЬОРУСЬКИХ ТЕКСТАХ: ПРОБЛЕМА МОРАЛЬНОГО ІДЕАЛУ
Словосполука "моральний ідеал" має два основних розуміння, які умовно можна позначити, як метафізичне і сущнісне. На ці два основні смисли вказав свого часу філософ Дж.Є. Мур. З одного боку: "Ідеал - означає найкращий стан, який взагалі можна собі уявити, як найвище добро або абсолютне добро" [142, С. 189]. Цей ідеал знаходиться поза світом дійсним і досить часто має атрибут божественності, платонівської ідеї, безпосередньо сполучаючись із Абсолютом. У сфері ж "земній" (царині сущого) ідеал може бути помисленим як "найкращий із можливих у цьому світі стан" [142, С. 189]. Тобто усвідомлення недосяжності абсолютного ідеалу народжує ідеал приземлений, такий, який, по суті, є можливим у дійсності. Ця дихотомія у розумінні морального ідеалу може бути чудово прикладена до мислення дружинного етичного ідеалу в культурі Київської Русі. Майже всі сучасні дослідники, як філософи, так і історики з культурологами, вважають що світський або дружинний ідеал в Давній Русі втілювався в образі "ідеального князя", який репрезентують нам численні літописні трафаретні князівські некрологи, на зразок: "сьи же блёговhрнrи кнзъ Ростиславь Стёославъ бh бо оукрашенъ вс#кою до||бродhтелью• и б#ше храборъ на рати• и любовъ имhяше ко всимъ• паче же млт?ни прилежаще• и монастrри набд#• и ченрньцh| оутhшева"• и мирьски" црёкви набд# и попr• и весь• стёльскии цинъ• достоиною чт?ью чн#ше• имhяше дружину• и имhнь" не щад#ще не собираше злата и сребра• но даваше дружинh• wво же прав#ше дщёи своеи• приложис# къ ^цёмъ ^давъ wбьщии доолгъ• егоже нhсть оубhжати вс#кому роженному" [17, C. 550-551]. Однак ця наукова думка справедлива лиш частково. В дійсності світських ідеалів було не один, а - три. І наведений вище є лише одним із цих трьох дружинних ідеалів. Давня Русь, як ми спробуємо довести нижче, мала:
1. Метафізичне розуміння світського ідеалу, втілене в образах "Христа-Воїна" та "Воїнства Небесного", які репрезентували абсолютний моральний ідеал.
2. Два "земних" ідеали, розгорнуті в царині сущого, які за їх походженням можна охарактеризувати як:
а) церковний (саме ним і є наведений вище образ "ідеального князя") та;
б) язичницько-мирський, заснований на категоріях честі, слави, військової доблесті тощо.
Складна взаємодія і певною мірою інтеграція цих трьох ідеалів становила сукупний образ дружинної етики Київської Русі.
2.1. Образ "Христа-Воїна" і "воїнства Господнього"
Для висхідної реконструкції образів "Христа-Воїна" та "воїнства Христового" процитуємо сентенцію найяскравішого давньоруського філософа і богослова ХІІ ст. Кирила Туровського, яку він умістив у своє відоме слово "На сбор святых отець 300 и 18": "Яко же историци и вhтия, рекше лhтописьци и песнетворци, прикланяють своя слухи в бывшая межи цесари рати и въпълчения, да украсять словесы и възвеличать мужьствовъвшая крhпко про своемъ цесари и не давъших в брани плещю врагом, и тhх славяще похвалами вhнчають, колми паче нам лhпо есть и хвалу к хвалh приложити храбром и великым воеводам Божиям, крhпко подвизавъшимъся по сыне Божии, свокмь цесари, и господh нашемь Исусh Христh. По немь же опhлчишаяся на еретикы святии наши отци архиепископи, епископи, их же число 300 и 18, по числу дрhвняго Аврама. Нъ Аврам телесную створи побhду видимым воем, а си в духовнhй съдолhша рати и невидимыя побhдиша бhсы. Аврам пять цесарев с силами их погуби и Лота, сыновьца своего, взъврати, а си вся еретикы духовными исhкоша мечи и церковь Христову възвратиша от кумирослужения" [31, С.344]. У цьому своєрідному панегірику учасникам Церковного собору легко завбачити цікаву аналогію: церковний клірос (єпископи і архієпископи) порівнюється із військом, що на чолі з вождем - Ісусом Христом ("цесари, и господh нашемь Исусh Христh") ведуть метафізичну баталію ("мужьствовъвших крhпко") з єретиками, відступниками, бісами і просто злими силами - легіонами диявола.
Клерикальна спільнота, згідно уявлень Кирила Туровського, утворює своєрідну армію, очолювану святими отцями ("великыми воеводами Божия"), відданих своєму вождю - Ісусу Христу ("крhпко подвизавъшимъся по сыне Божии"). Їх боротьба, як зазначає давньоруський автор, не фізична, а "духовна рать" "з невидимыя бhсы", і ведеться "духовными мечи" [31, С.344], тобто ідейною зброєю. Вприсутнення в одному із найкращих церковних текстів ХІІ століття цієї цікавої аналогії не є випадковістю. Вона не витвір фантазії самого давньоруського філософа. Китрило Туровський використовує тут теологічну модель, що має майже тисячолітню історію і сягає своїми витоками, власне, перших віків християнства. Це модель так званого "воїнства Господнього", або "солдатів Ісуса Христа", що в західноєвропейській культурі вприсутнино у латинському термінові "militеs Dei" ("воїнство Господа"). Оповідають історію про Св. Мартіна, майбутнього єпископа Турського. Коли йому було 15 років, його змусили вступити до війська. Мартин у той час ще не був охрищений, проте вже тоді мав християнський дух і провадив у війську більш чернече, ніж вояцьке життя. На прохання приятеля після охрещення Мартін залишився у війську, але одного дня сказав своєму комендантові: "Досі я служив тобі; дозволь мені тепер служити Христові". Це означало, що він як Христовий воїн не може далі воювати зі зброєю в руках - за це він опинився у в'язниці [105, С. 38.].
Ж. Флорі, який спеціально намагався прослідкувати появу ідеї militеs Dei у середньовічній думці, приводить, використовуючи свідчення Сульпіція Северина, більш точний варіант слів Св. Мартіна Турського, сказаних своєму синьйорові: "До сих пір я служив тобі як miles, дозволь мені тепер стати miles Dei" [192, С. 34]. Останнє словосполучення означало "воїн Господа", "солдат Христа". Аналогічні слова приписують Марсилію Мученику, який у 298 році, будучи солдатом римського легіону кинув меч, щоб віддати себе служінню Богу. Витримуючи жорстокі тортури, він виголосив слова: "Я кинув його! Воістину не слід було