РОЗДІЛ 2
МЕНТАЛЬНА ПРОБЛЕМАТИКА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ
Основними теоретичними джерелами і базою дослідження є літературно-філософська спадщина української культури а також міжгалузеві дослідження проблеми "життєвого світу" людини у його невидимих зв'язках з оточенням, оскільки проблема ментальності знаходиться на перетині наукових інтересів діячів різних сфер знання (філософії, літератури, історії, психології, етнографії та ін.).
В українській інтелектуальній традиції минулого і сьогодення, в Україні і за її межами, питання ментальності розвивалося не тільки у теоретичному аспекті, а й у напрямку вирішення життєво важливих проблем етнокультурного буття спільноти. Ця традиція репрезентована іменами дослідників, духовна спадщина яких зосереджена в літературній чи "навколо літературній" творчості (есе, нариси, маніфести тощо).
Мета даного розділу: дослідити процес еволюції поняття "ментальність" в українській філософській традиції через визначення головних рис ментальності українців - ментальних настанов - та їх трансформацію у поняття "менталітет".
Гіпотеза дослідження: ментальні настанови реалізуються у стереотипах поведінки й стилі мислення і, як такі, складають сутність менталітету.
2.1 Ментальні настанови як істотні ознаки ментальності
Розуміючи структуру як сукупність історичних зв'язків між виділеними частинами цілого, що забезпечує його єдність, існування і функціонування певної системи для збереження основних властивостей та функцій при різноманітних її змінах [194, с. 611], визначимо внутрішню форму (зміст) ментальності як спосіб встановлення сутнісних, відносно стійких зв'язків між її елементами. Системоутворювальними чинниками ментальності є такі аспекти (елементи, частини цілого):
- філогенетична спадковість етнофорів;
- готовність до реакції на зовнішній і внутрішній світ людини та організація такої готовності;
- зв'язок готовності з попереднім індивідуальним досвідом;
- спрямований і динамічний вплив готовності на активність і поведінку [93, с. 9].
Проблема визначення суттєвих рис ментальності українців була у центрі уваги всіх її дослідників. Беручи до уваги праці М. Костомарова, М. Грушевського, В. Липинського, Ю. Липи, О. Кульчицького та ін., визначимо головні настанови етнічної ментальності українців:
- індивідуалізм, що проявляється у різних формах прагнення до свободи без належної організованості, дисципліни, витривалості та стійкості;
- "кордоцентризм", що проявляється у сентименталізмі, любові до природи, естетизмі народного життя, культуротворчості;
- "антеїзм" у якому розкривається така риса, як "зрощеність", "злитість" людини з природою, лірично-поетичне, пісенне переживання рідної природи [12].
Зокрема М. Костомаров [105], вбачаючи у "внутрішній історії" народу ту духовну силу, яка спроможна рухати поступ, говорив про індивідуалізм, який випливає з бажання, що веде до підкреслення власного "я", автоматично зосереджується на внутрішньому світі, веде до увнутрішнення. Згідно із М.Костомаровим, українець є інтровертивний тип, у якого переважають почуття, підсвідомі прагнення. Аналізуючи історичні фактори, М. Костомаров аргументує, що українці за своєю природою ідеальні чинники ставлять вище від матеріальних. Українець, за М. Костомаровим, головну увагу зосереджує на своєму "я", і, як наслідок, він поетичний та мрійливий. У об'єктивній шкалі оцінок автора такі ознаки позиціоновані вище тих, що характеризують росіян: тверезість, практичність, дисциплінованість, підпорядкування одній волі, що прагне до могутності власної спільноти. Розмірковуючи над "історією світового духу", М. Костомаров постулює особливу місію України у світі, яка випливає із традиційного українського волелюбства. Україна "не пропала, бо вона не знала ні царя, ні пана, а хоч був цар, єсть так чужий, і хоч були і єсть пани, так чужі, хоча ті пани і з українського роду, однак не говорили по-українськи, суть виродки, а справжній українець не любить ні царя, ні пана і знає одного Бога" [105, с. 58].
І. Нечуй-Левицький акцентував увагу на характеристичній рисі ментальності українців: шанобливому ставленні до роду, родини, сім?ї, невойовничості українців. Дослідник також відзначав пантеїзм українського світогляду, наголошуючи, що "пантеїстичний мотив зробив для українського народу усю природу живою, розумною, говорячою і думаючою. Од того любов до природи в піснях, надихана її живим духом" [142, с. 4].
М. Грушевський, звертаючись до характеристики особливостей вдачі українського народу, писав "Теперішнє українство - се те, що було од віків на українській землі: домагання для українського народу рівного права з іншими народами - права бути господарем на одвічній своїй землі. Тільки що народ називав себе в давніх віках народом руським, а як ся назва означати і великоросів, і тих що від українського народу його права відбирали, то він не схопив далі сил іменем себе називатись і пошукав собі іншого імені" [52, с. 39]. Тобто, дослідник звертав особливу увагу на самоідентифікацію спільноти.
В. Липинський основною рисою ментальності українців вважав індивідуалізм, але наголошував більше на недостатній здатності до підпорядкування, тобто, "стихійному нахилу до всякого індивідуалістичного анархізму і різної "отаманщини" [124, с. 438]. Ця ментальна хиба, на думку В. Липинського, корениться глибоко в нашій історії. На підтвердження свого висновку автор цитує погляди візантійського письменника VІ ст. т. зв. Маврикія: "Вони не мають влади і живуть у ворожнечі між собою" [124, с. 438]. Отже, як стверджує автор, це егоцентризм, що веде до недостатньої дисциплінованості до неповаги, до невміння створити і шанувати свою владу, до фантастичного гасла "України без влади і підвладних" [124, с. 426]. В. Липинський відзначає, що брак волюнтаризму в Україні доповнений ще й поширенням "соціального фаталізму", тобто віри в автоматичність поступу. Так, наприклад, переконання, що "український народ має прекрасну мову, чудову