РОЗДІЛ 2
ТЕНДЕНЦІЇ ЕТНОДЕМОГРАФІЧНИХ ПРОЦЕСІВ
Узагальнюючи та доповнюючи твердження етнологів (Ю.Бромлей, В.Козлов, Л.Гумільов, М.Тиводар, А.Пономарьов, М.Гримич, В.Євтух), можемо твердити, що етнічні процеси - це комплекс етнодемографічних, етносоціальних, етнополітичних та етнокультурних змін етнічних спільнот протягом їхнього існування, що проявляється в етнооб'єднавчих або етнорозмежувальних тенденціях [463]. На перебіг та спрямування етнічних процесів впливає широкий спектр чинників: соціально-економічні, політико-правові, духовно-культурні, мовні, суспільно-психологічні. Крім цього, при визначенні поняття "етнічні процеси", потрібно враховувати роль демографічних факторів. Тобто, комплексу проблем природного приросту населення, міграційних процесів, розподілу постійного населення за основними віковими, статевими групами, етнічно змішаних та етнічно ендогамних шлюбів і т.ін.
В розділі спробуємо висвітлити комплекс етнодемографічних процесів на Закарпатті 1989-2001 рр. Тобто, робимо аналіз природного приросту (скорочення) населення, імміграційних та еміграційних потоків, враховуючи динаміку "етнічного обличчя" населення краю; проблему міжетнічних шлюбів в краї. Зауважимо, що висвітлення динаміки етнічного складу населення (1989-2001 рр.) доволі складне через недостатню джерельну базу, в поточній офіційній статистичній документації наявні тенденції до ігнорування графи "національність" (етнічне походження).
2.1. Перепис населення 1989 р.
Звернемо окрему увагу на культивування в засобах масової інформації тез про "поліетнічне Закарпаття", "проживання на території області більше 40 багаточисельних етнічних груп" та ін. Адже, як і в рамках PR-технологій часів соціалістичного творення "радянського народу" та "інтернаціоналізму" (із апріорним переважанням прав державотворчого етносу - росіян) такі твердження постійно повторюються понині. Особливо, на сторінках обласної періодики, ЗМІ.
Окремі дослідники, представники органів державної влади, журналісти оперували кількісними даними по 9-ти етнічних спільнотах (українці, угорці, росіяни, румуни, цигани, словаки, німці, євреї, білоруси), які в сукупності складали 99,6% , а апологізували лозунг проживання "більше 40 етнічних груп" або ж "76 етнонаціональних спільнот" [372, 241; 455, 2; 590, 2]. Зауважимо, що навіть, важливі висновки О.Лавера і М.Макари про те, що сільське населення нашої "багатонаціональної" області на 97,8% складається із українців, угорців та румунів, не були належним чином взяті до уваги та осмислені дослідниками, публіцистами, журналістами та урядовцями [511, 244-245].
Для розуміння далекоглядності міфологеми поліетнічності краю проілюструємо також оригінальні показники перепису населення 1989 р. в табл. А 2.1.1. По-перше, явно видно, що в 1989 р. на Закарпатті проживали представники не більше "40 етнічних груп", а більше 70-ти. Але в сукупності вони (крім дев'яти вищезазначених) становлять близько 0,5 % (! - М.З.) і представляють дисперсні етнічні та національні меншини (групи). По-друге, переважна більшість із 1245618 чол., згідно перепису населення - українці (78,41%), які наразі є представниками державотворчого етносу. Спроби представити українське населення краю (на засадах русинської доктрини) "етнічною меншиною" або "національною меншиною" визнаємо за некомпетентність в основах етнології та нерозуміння мозаїчності етносів, як динамічних спільнот, які мають соціально-біологічну природу [330, 230; 589, 116-117; 716, 162]. По-третє, із таблиці добре видно "обізнанність" із етносами Індії та Пакистану, яких внесли до однієї графи. Графа "інші національності" взагалі не зрозуміла, якщо вносились як окремі - "ногайці", "халха-монголи", "ханти", "мансі", "євенки", "каракалпаки", "черкеси", "інгуші", "ліви" всього по 1 представнику; а "курди", "китайці", "негідальці", "якути", "алтайці", "лакці" по 2 представники; "абхази", "кабардинці", "вепси" по 3 представники. А це разом - 18 позицій таблиці (30 чол.) із 76-ти офіційних національностей "постійного населення" (за статистичними матеріалами) області.
Така строкатість, на наше переконання, була виключно продуктом радянської ідеологічної пропаганди "дружби народів", а також банального факту - перебування в лавах радянського війська представників вищеназваних етносів.
Зауважимо також про деякі неточності перепису населення 1989 р. Так, вже після його проведення, комплексні соціологічні дослідження виявили фактичну чисельність циган Закарпаття - в обох випадках більше 20 тис. чол. або 1,6% у загальній етнодемографічній структурі населення області [450, 9; 708, 5]. Статистичні звіти окремих сіл представляли циган краю як українців, словаків та угорців, про що вони самі не заперечували. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Так, згідно офіційної статистики, в смт.Довге Іршавського району та с.Великі Ком'яти Виноградівського району (де існують навіть окремі "циганські вулиці") не проживало жодного представника циганського етносу [338].
Останній Всесоюзний перепис населення 1989 р. засвідчив примордіальну (первинну) сутність етнічної самоідентифікації українців та національних меншин краю. Про це свідчать показники володіння рідною мовою. Так, 96,5% всього населення області вважали рідною мову своєї національності. Тобто, ототожнювали етнічність із мовною ідентичність. Серед українців - 98,4% вважали рідною мовою - українську; серед угорців - 97,2%; серед росіян - 95,8% [362, 8]. Серед румунів краю - 28 964 чол. із 29 485 задекларували, що їхньою рідною мовою є румунська [365, 80].
Із числа закарпатських німців (3470 чол.) 2576 чол. вказали рідною мову - німецьку. Мовна асиміляція була характерною для циган, словаків, євреїв, білорусів краю. Із 12131 представників циганського етносу - тільки 2491 чол. вказали, що їх рідною мовоє є циганська. Значне число - 7973 чол. вказали на рідну угорську мову. А серед словаків краю тільки близько 1/3 (2555 чол.) визнали своєю рідною мовою словацьку. Інші вказали на українську (2433 чо