РОЗДІЛ IIІ. ЕТНОПСИХОЛОГІЧНІ ІДЕЇ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА
3.1. Місце “народних мас” і “народного почуття” в історіософії Миколи
Костомарова
Основний зміст історіософії Миколи Костомарова ґрунтується на всебічному
вивченні духовної сторони життя народу, його етнопсихічних характеристик. Народ
у дослідженнях вченого вперше постав як головний суб'єкт історичного життя з
притаманними йому уявленнями, звичаями, поліфункціональністю культури і мови,
народ як центр-суб'єкт живих форм національної свідомості та самобутності.
Костомарову належить особливе місце серед небагатьох теренових істориків як
дослідника життя “народних мас”. Поняття “народні маси” [137, С. 193; 124,
С.28] уперше запроваджено автором, замість тоді вживаного в історіографії
“натовп”, “холопи” та ін. Він першим серед науковців ХІХ ст. звернув особливу
увагу на неприпустимість вживання понять “народ” замість “населення”,
аргументуючи тим, що для останнього жодного сенсу не мають внутрішні спонукання
до етносоціальної взаємодії.
Перший і об’єктивний поштовх у бік життя народу молодий учений одержав з уст
“харківського кола романтиків” (І. Срезневський, А. Метлинський, О. Бодянський,
М. Петренко, Я. Щоголєв та ін.), ґрунтовного знайомлення із збірниками народних
пісень М. Максимовича, В. Залєського, Ж. Паулі, І. Сахарова, П. Лукашевича,
“Запорізької Старовини” Із. Срезневського, працею О. Бодянського, творами
М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка (який “відслонив завісу народнього життя”).
Неабиякого значення для Костомарова як історика і народознавця набув рух
народних мас кінця XVIII - поч. XIX ст. на території Центральної та
Південно-Східної Європи (у так звану добу “культу народності”), де підносилась
роль народу як головного дійового агента історії і етнічного суверенітету,
котрий дає право для вільного саморозвитку. Народ у боротьбі за національне
визволення вперше постав не як пасивний засіб для різноманітних маніпулювань, а
як активний і дійовий агент власної історії.
Особливий вплив на характер тієї доби і на Костомарова зокрема, мали ідеї
німецької ідеалістичної філософії Гердера, Шеллінга, Фіхте. Микола Костомаров
був добре знайомий з вищезгаданими філософськими концепціями, а також із
чільними засадами діячів слов'янського пробудження, зокрема, з ідеями
Суровецького, Шафарика, Ганки, Караджича, які слідом за Гердером цікавилися
характером слов'ян. Їх екскурси у “дух” стародавніх слов'ян були радше
проекцією, перейнятого від Гердера філософського гуманізму, емпірично
підтверджуваного загальними положеннями слов'янського демократизму.
Саме на тлі європейського романтизму, що був своєрідною відповіддю на
прискорення суспільного розвитку, де народ постав як головний суб'єкт
історичного життя з усіма притаманними йому комплексом уявлень, культури,
звичаїв, мови тощо, відбувається становлення Костомарова як багатопланового
науковця-історика, етнографа, фольклориста, публіциста та суспільно-політичного
діяча з концепцією вільного розвитку українського народу.
Панівна у тодішній російській історичній науці так звана державна (юридична)
школа, до якої належали В. Чичерін, К. Кавелін, В. Сергеєвич, а поза нею -
відомі вчені М. Погодін і С. Соловйов та їх попередники - представники
дворянської історіографії Татіщев, Щербатов, Карамзін історію суспільства
зводили, головним чином, до історії держави або ототожнювали історію народу з
історією самодержавства.
Згадані історики мали на увазі державу і її розвиток, а не народ: “...останній
залишався в очах начебто бездуховною масою, матеріалом для держави, котра лише
одна подавалася з життям і рухом” [93, С. 722]. Весь зміст історичної науки, як
зазначав Костомаров, зводився до того, що “історія кавзала тільки по палацах та
по арміях, нацією признавалися лише привілейовані класи і ніхто не прагнув
знати, як говорить, почуває, думає, живе народна маса” [137, С.193.].
Вже навіть у цих міркуваннях розкривається особлива методологічна настанова
історика-народознавця. Костомаров робить акцент не стільки на зовнішній
подієвості історичного процесу (де, коли, що, як сталося і який його фактичний
сенс), скільки на тому, як це бачив і сприймав сам народ - як відбувалося все
це у сфері його внутрішнього досвіду. Отже, одним із головних методологічних
принципів вченого, який істотно його відрізняв від інших представників
російської історіографії, було відображення історії та діяльності народу в усій
їх повноті, тобто, не обмежуватися дослідженням окремо взятих епох чи вибраних
подій, а панорамно “споглядати за ходом усієї історії” [149, С. 6].
Нехтування дослідженням народної історії попередніми вченими вело до
однобічного висвітлення історичного процесу загалом. Костомаров бачив дійсну
причину такого становища: історики досліджували суспільні події і явища, не
покидаючи власних кабінетів [124, С. 23.],замість того, щоб докладно вивчати
“обставини, дух часу, народ, загальний характер” [92, С. 46].
На противагу заняттям “історією державною” (так називав її учений) Костомаров
поставив своїм завданням розробляти “народну історію” і, цим самим досліджувати
життя частин Російської держави, а не її державного життя. “Усі його симпатії
лежали на стороні виявів народних потягів до свободи, ініціативности і боротьби
за своє призначення” [37, С. 3].
Дослідження історичного процесу було обумовлене роллю і місцем народних мас в
суспільно-історичній діяльності (“Початок Русі”, “Риси народної південноруської
історії”, “Акти Південної і Західної Русі”, “Дві руські народності” та ін.).
Костомаров критично підходив до тих історичних вчень, які оповідали тільки про
видатних державних діячів, але свідомо нехтували житт
- Київ+380960830922