РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СПАДКОВОГО ПРАВА НА ТЕРЕНАХ ГАЛИЧИНИ ВІД КНЯЗІВСЬКОЇ ЕПОХИ ДО 1939 РОКУ.
2.1. Народний звичай - основа спадкових відносин від первіснообщинного ладу до епохи феодалізму
Загальні основи права мають соціальне та економічне підгрунтя. На думку Р.Лащенка, існують три головні соціальні основи права: звичай, авторитет суспільного зв'язку, воля членів зв'язку. Кожен суспільний зв'язок має такий порядок в середині себе, який враховує інтереси всіх його членів. У певних первісних зв'язках такий порядок формується шляхом звичаю. Згідно звичаю різні члени поодиноких суспільних зв'язків, щоб досягнути ту саму ціль, в подібних випадках поступають або поводяться одинаково. Отже, коли та сама дія в тих самих випадках повторюється, то постає переконання, що вона завжди повинно бути саме такою. Така дія починає називатись звичаєвою, а будь яка інша, яка відрізняється від загальноприйнятої, розцінюється як незвичайна, не відповідаюча звичаю /148/20).
Вдале визначення звичаю дав відомий український гуманіст Ян Щесний-Гербут у своїй праці "Розмисел про народ руський": "Звичай-це право, яке завдяки тривалому вживанню й користуванню впроваджено і прийнято між людьми. Звичай - це те, що підтверджує і викладає право, а право писане - мертве, коли звичай його не оживляє. Звичай, котрий живе в часі так довго, що пам'яті про його початок немає, має повагу найміцнішого привілею. Бо легко додуматись: всі писані слова можна легко заперечити, але те, що існує у вжитку багатьох людей, важко й найхитрішому інакше подати, аніж так, як це всі люди розуміють. Таких звичаїв повна наша Вітчизна, а коли б, борони Боже, можна було її заперечити, жодна наша вольність на місці не залишиться.
Хтось би міг сказати: "ті слова про звичай узято з римського права, а в польському праві того немає". Але ж хіба погано, що римське право погоджується з нашим? Така вже властивість християнських прав: те, що є правом для будь-якого християнського народу, підходить і іншому.../219/21)".
Важливе значення звичаєвого права відзначав російський вчений Н.П.Загоскін. Він писав: "Відносини юридичного життя будь-якого народу... далеко не вичерпуються, та й не можуть бути вичерпаними писаним правом; нарівні з останнім в житті будь-якого народу діють також норми права неписаного, права не закріпленого писемністю, але твердо і незмінно живучого в народній пам'яті /162/22)".
Звичай же творитьсь лише в суспільному зв'язку. Щоб суспільний зв'язок міг існувати, треба щоб поодинокі його члени дещо поступились своїми особистими інтересами на користь загалу, який в свою чергу повинен захищати спільні інтереси всіх членів зв'язку. Звичай належить до найважливіших суспільних проявів, і тим самим є однією з соціальних основ права [188].
Не підлягає, отже сумніву, що першоосновою будь-якого права є звичаєве право. Воно виникає від звичаю, як факту, опирається на звичай. Але й закони держави здебільшого опираються на звичай. Виникає питання, чим же по суті відрізняється закон від звичаєвого права. Як правило, закон твориться їх звичаєвих соціально-етичних норм шляхом відбору серед них найхарактерніших і найнеобхідніших постулатів. Відбір проводять уповноважені державою органи. Доки правові норми існують в поодиноких суспільних зв'язках поза державою, вони є звичаєвим правом, а з хвилею, коли держава приб'є до них власну авторитарну марку, надаючи їм авторитету державних норм, вони перестають бути правом звичаєвим, а стають правом державним. Взагалі, щоб пізнати суть і дію звичаєвого права, необхідно вияснити ставлення держави до різних норм суспільних зв'язків, регульованих звичаєвим правом /145/23). Їх є три види:
1) норми, що постали з суспільних зв'язків, а згодом були затверджені державною санкцією;
2) норми, що існували вже раніше в суспільних зв'язках, але держава їх не перейняла, а значить не дала їм своєї власної санкції;
3) норми суспільних зв'язків, заборонені державою, які продовжують діяти поза державою, а інколи і всупереч їй.
Історичною основою права спадкування М. Владимирський-Буданов вважав союз двох осіб, встановлений самою природою. В первісно-общинному ладі все майно було у спільній власності членів родини. При такій системі смерть особи не зумовлювала автоматичного переходу її майнових прав до іншої. Тільки тоді, коли особа частково почала виділятися із загальної родової маси, вона поступово починала завойовувати і певні особисті права, в тому числі спадкові, тобто право передавати або ж отримувати у спадок те чи інше майно.
На першому етапі формування спадкових відносин спадкували лише члени родини, спадкодавець не міг нічого заповідати стороннім особам, у випадку відсутності кровноспоріднених родичів спадщина переходила в розпорядження громади.
На другому етапі розвитку спадкових відносин особа отримала можливість передавати набуте нею за життя майно не лише родичам, які залишились при житті, але й чужим людям. Однак родовий маєток, "батьківщина", або те майно, що залишалось у власності роду з діда-прадіда, і надалі передавались лише кровноспорідненим родичам.
Третій етап розвитку спадкових відносин, в значній мірі властивий для досліджуваного періоду визначається свободою розпорядження і набутим, і родовим майном. Особа набула можливість передавати спадщину стороннім людям. Однак на цьому етапі на сторожі прав найближчих родичів стояла держава, яка навіть всупереч останньої волі спадкодавця залишала родичам частину спадку [138].
Процес переходу майна після смерті особи до інших був започаткований ще за первіснообщинного ладу. У період матріархату належне померлому майно розподілялось між родичами, частіше ж переодило у спадщину найближчим кровним родичам з боку матері. У разі смерті жінки її майно переходило до дітей та сестер (але не до братів). Чоловік і жінка не могли успадковувати майно один після одного, оскільки не були членами одного роду, а спадкування відбувалось по лінії роду. Найбільш цінні предмети індивідуального корис