РОЗДІЛ 2
ЕВОЛЮЦІЯ СТРАТЕГІЇ НБСЄ/ОБСЄ В УМОВАХ
ФОРМУВАННЯ НОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ
ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
2.1. Особливості розвитку гельсінкського процесу в
період "холодної війни"
У період між двома світовими війнами з ініціативи СРСР та деяких інших держав неодноразово робилися спроби закласти підвалини забезпечення безпеки і стабільності в Європі, однак реально ці пропозиції були втілені лише в рамках гельсінкського процесу, тобто в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі.
Повоєнний політичний розвиток Європи пішов шляхом створення ізольованих, або блокових систем забезпечення безпеки, що почасти було пов'язано з глибокими ідеологічними протиріччями. Європа виявилася поділеною на два "полюси": одні держави увійшли до Північноатлантичного альянсу, створеного у відповідності з Вашингтонським договором від 4 квітня 1949 р., інші - до Організації Варшавського Договору, започаткованої 14 травня 1955 р., решта формально зберігала позаблоковий статус, будучи, втім, однозначною частиною західного світу. Проте створення двох протидіючих блоків, безумовно, не забезпечувало спокою і впевненості, хоча чимало фахівців розглядали такого роду протистояння як запоруку миру і стабільності в Європі. Об'єктивно, це була вибухонебезпечна стабільність.
У 1954 р. на Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії і Франції радянська делегація запропонувала проект "Загальноєвропейського договору про колективну безпеку в Європі", який передбачав ліквідацію військових угруповань на континенті та прийняття всіма європейськими державами зобов'язань про ненапад та надання взаємної допомоги в разі агресії [64]. Однак на той час така пропозиція не знайшла підтримки з ідеологічних причин.
Пропозиція щодо скликання загальноєвропейської наради з питань безпеки та загальноєвропейського співробітництва була знову висунута у прийнятій 5 липня 1966 р. на нараді в Бухаресті Декларації Політичного консультативного комітету держав-учасниць ОВД [21].
26 січня 1972 р. Політичний консультативний комітет на зібранні у Празі, схваливши "Декларацію про мир, безпеку і співробітництво в Європі", знову закликав до якнайшвидшого проведення такої наради за участю всіх європейських держав, а також США і Канади. У свою чергу, уряд Фінляндії висловив готовність стати організатором наради та її підготовки. Після ухвалення позитивного рішення з приводу організації загальноєвропейської наради на сесії Ради НАТО в Бонні в травні 1972 р. почалася практична робота з її підготовки [20].
Проведення Наради з безпеки і співробітництва стало можливим завдяки тому, що на певному етапі політичними діячами і з тієї, і з іншої сторони була ясно усвідомлена необхідність пошуку компромісу в європейських справах. Це було можливо лише в рамках форуму, що поєднував би як рівних усіх представників ворогуючих сторін.
Підписанню в 1975 р. у Гельсінкі Прикінцевого Акта, який поклав початок загальноєвропейській політиці і гельсінкському процесові як такому, передували важкі переговори з вироблення домовленостей, що створювали необхідні умови для багатосторонніх консультацій у Гельсінкі і переговорів у Женеві представників 35 держав Європи і Північної Америки, що розділилися на три групи: члени двох великих блоків (НАТО і ОВД) та
9 нейтральних держав і держав, що не приєдналися. Учасники делегацій розподілили домовленості, що вважалися консенсусними, по трьох "кошиках":
1) принципи, якими держави керуватимуться у взаємних відносинах;
2) питання, що відносяться до військової безпеки, співробітництво в галузях економіки, науки і техніки, охорони навколишнього середовища;
3) ряд гуманітарних проблем, таких як контакти між людьми, обмін інформацією й культурні зв'язки.
Відтак, зафіксовані у Прикінцевому Акті домовленості містили в собі величезний спектр питань. Хоча до цього пакету не увійшли проблеми роззброєння та контролю над озброєннями, ці проблеми вирішувалися в рамках переговорів про взаємне і збалансоване скорочення збройних сил і озброєнь у Центральній Європі, які, проходячи у форматі НБСЄ, дещо відрізнялися за складом учасників [68].
Право всіх європейських держав на участь у роботі НБСЄ й прийнятті рішень було відображене в правилах процедури Наради. Узгоджені правила процедури стали невід'ємною частиною процесу НБСЄ й в основних своїх рисах збереглися дотепер - приміром, необхідність консенсусу при прийнятті змістовних рішень або ротація Голови [68].
В умовах часто полярної протилежності інтересів Сходу і Заходу, Прикінцевий Акт неминуче був компромісом, конгломератом поступок, що робилися як з однієї, так і з іншої сторони. Він становив собою погоджений кодекс поведінки, політичне значення якого багато в чому залежало від того, наскільки його норми могли здійснюватися на практиці. Адже не було механізму автоматичного і збалансованого виконання зобов'язань, а відтак не було впевненості й у дієвості досягнутих домовленостей.
Оскільки учасники Наради пов'язували свої інтереси з різними "кошиками" Прикінцевого Акта, Захід противився спробам створити постійно функціонуючі органи НБСЄ і залишав за собою можливість перервати гельсінкський процес у тому випадку, якщо негативні наслідки для західних держав будуть, за їхньою оцінкою, перевищувати позитивні. Для організації перевірки виконання зафіксованих у Прикінцевому Акті рішень були передбачені зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ, за допомогою яких Захід розраховував одержати можливість наполягати на дотриманні Сходом досягнутих домовленостей. Відтак, був зроблений de facto перший крок у напрямку майбутньої інституціалізації гельсінкського процесу. Значення Наради пов'язувалося тоді не лише з досягнутими результатами, а й чималою мірою з тим, що вона закладала певні підвалини для досягнення результатів у майбутньому.
Хоча досягнуті в Гельсінкі домовленості були сприйняті більшою частиною світової громадськості як ще один