РОЗДІЛ 2
ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ І СОЦІАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
ДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ
2.1. Історія розвитку пенсійної системи України
Сучасні проблеми розвитку пенсійної системи України зумовлені різними чинниками (економічними, демографічними, соціальними, політичними, історичними). Для обґрунтованого вибору варіанту розвитку даної системи необхідно розглянути історичний процес зародження і умови формування вітчизняної пенсійної системи.
Державна пенсійна система в Україні зародилася значно пізніше, ніж в розвинених країнах, - на початку XX ст. і не набула широкого розповсюдження.
До 1917 року соціальне забезпечення людей похилого віку будувалось не на основі врахування віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності [16, c.4-5]. Не дивлячись на те, що багато країн Європи ще з кінця XIX століття почали запроваджувати соціальне страхування для людей похилого віку, у Росії, а потім і в СРСР, випадок настання старості аж до 1929 року не включався до сфери соціального страхування. Хоча для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення у зв'язку із старістю почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням на старість з 1924 року за умови досягнення віку у 65 років; робітники текстильної промисловості - з 1928 року, провідних галузей важкої промисловості та транспорту - з 1929 року [78, с.54]. Вперше відмінності у розмірах пенсії по інвалідності і по старості запровадженні у 1929 році.
У 1932 році пенсійне забезпечення охопило працівників усіх галузей народного господарства. У тому ж році вперше відбулося законодавче встановлення пенсійного віку: 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. З того часу ці межі не змінювались. Проблема зміни пенсійного віку, його підвищення, хоча і поставала з часом, але вона не виходила за межі професійних дискусій та друкованих науково-популярних видань. Відносно низь-кий вік виходу на пенсію в СРСР та країнах Східної Європи розглядався як одне з головних завоювань трудящих при соціалізмі. Цікаво відзначити, що очікувана тривалість життя на той час (офіційно опубліковані таблиці доживання та очікуваної тривалості життя чоловіків і жінок УРСР за даними 1925 - 1926 рр.) становила в середньому 47 років: в тому числі у чоловіків - 45, у жінок - 49 років, а середній термін дожиття при виході на пенсію становив у чоловіків (вік 60 років) - 15,49 і у жінок (вік 55 років) - 16,56 року [78, с.55]. Конституцією СРСР, прийнятою у 1936 році, було підкреслено, що пенсійне забезпечення стало загальним для робітників і службовців.
У 1956 році був прийнятий Закон "Про державні пенсії", який відмінив виплату пенсій за старістю працюючим пенсіонерам та одночасно збіль-шив розміри пенсії, що призначається. Крім того, цей Закон закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службов-ців з одного боку, і колгоспників - з другого. Одним з результатів цього етапу розвитку пенсійного забезпечення поряд із зростанням розміру пенсій стало збільшення частки працюючих пенсіонерів, яка потім почала поступово скорочуватися і зменшилася з 60% в 1956 р. до 9% в 1962 р. [98, с.13].
Проблема пенсійного забезпечення колгоспників почала вирішуватись з 1965 року, після прийняття в 1964 році Закону "Про пенсії і допомоги членам колгоспу". Встановлений Законом пенсійний вік для членів колгос-пу становив 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. Розмір пенсії для рядових колгоспників складав 12 крб., тобто був в 2,5 рази менше середнього розміру пенсії, в той час як керівні працівники та спеціалісти користувались пільгою. Розмір їх пенсій прирівнювався до розміру пенсій робітників та службовців. В 1968 році колгоспники отримали право на пенсію по старості з такого ж віку, як робітники та службовці, тобто для них пенсійний вік було знижено на 5 років. Таким чином в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, склалася державна всеохоплююча система пенсійного забезпечення за старістю для працюючого населення, яка потім зазнавала різних ступенів модифікації [78, с.55-56].
Необхідно зазначити, що донедавна безпосередній вплив демографічних чинників не розглядався як визначальна умова для створення пенсійної системи. Тільки з середини 60-х років, у міру зниження темпів приросту чисельності населення в працездатному віці і розвитку процесів старіння населення, в повному обсязі постає проблема реформування пенсійної системи внаслідок демографічної кризи.
Надалі зміни пенсійного законодавства були направлені на більш активне матеріальне стимулювання зайнятості пенсіонерів. Так, у листопаді 1973 року було здійснено реформу у галузі пенсійного забезпечення інвалідів і сімей, які втратили годувальника, в 1974 році було запроваджено допомогу на дітей з малозабезпечених сімей.
Незважаючи на те, що соціалістична пенсійна система була побудована на принципах державного соціального страхування, вона не містила комплексу необхідних економічних ознак обов'язкового пенсійного забезпечення, властивих традиційним формам пенсійного страхування. У той же час дана система разом з численними економічними особливостями містила одну важливу перевагу: забезпечувала абсолютно усім категоріям громадян мінімально необхідний прожитковий мінімум.
Подальші фундаментальні зміни пенсійного забезпечення відбулися в 1985 році та трохи пізніше, коли в 1990 році було прийнято Закон "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР". З прийняттям цього Закону та Закону "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців" в 1990 році практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Звичайно, ця система не була побудована повністю на принципах страхування, скоріш за все це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона започаткувала закладення страхових основ, передбачивши відокремлення пенсійної системи від держбюджету [78, с.56].
Зі створення на
- Київ+380960830922