Творчість Теофіла Копистинського у контексті розвитку образотворчого мистецтва Галичини другої половини ХІХ - початку ХХ століть.

РОЗДІЛ 2
ОСО­Б­ЛИ­ВО­С­ТІ МИ­С­ТЕ­ЦЬ­КО­ГО ПРО­ЦЕ­СУ У ГА­ЛИ­ЧИ­НІ
ДРУ­ГОЇ ПО­ЛО­ВИ­НИ ХІХ — ПО­ЧА­Т­КУ ХХ СТО­ЛІТЬ
2. 1. Су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­на си­ту­а­ція і на­ці­о­на­ль­ний рух:
іс­то­ри­ко-­куль­ту­р­ний ас­пект
Роки життя і творчості Т. Копистинського (1844—1916) припали на доволі складний
в історії України період. Західна Україна, входячи до складу Австрійської, а з
1867 р. Австро-Угорської імперії, подолала шлях від самовизначення до
самоутвердження і незалежності у 1918 р. Друга половина ХІХ — початок ХХ ст.
були для Галичини часом випробувань.
По­дії „Ве­с­ни на­ро­дів” 1848 р. зму­си­ли здри­г­ну­ти­ся май­же усі
дер­жа­ви Єв­ро­пи. Ре­во­лю­цій­ні за­во­ру­шен­ня, які ско­ли­х­ну­ли
Фран­цію аж до про­го­ло­шен­ня ре­с­пу­б­лі­ки, прой­ш­ли Ав­с­т­рі­єю і
ви­бу­х­ну­ли по­вс­тан­ня­ми на зе­м­лях, що вхо­ди­ли до її скла­ду. На­ро­ди
ви­су­ва­ли не ли­ше со­ці­а­ль­но-еко­но­мі­ч­ні ви­мо­ги, але й ши­ро­ку
по­лі­тич­ну про­гра­му, в якій го­ло­вним пун­к­том бу­ло пи­тан­ня
на­ці­о­на­ль­ної не­за­ле­ж­но­с­ті. Уго­р­щи­на в той час ство­ри­ла свій
са­мо­стій­ний уряд, який ух­ва­лив ряд за­ко­нів про
бу­р­жу­а­з­но-­де­мо­к­ра­ти­ч­ні пе­ре­тво­рен­ня. Ні­ме­ць­кі та
іта­лій­сь­кі під­да­ні Га­б­с­бу­р­зь­кої мо­на­р­хії під­ня­ли­ся на
бо­ро­ть­бу за во­з­з’є­д­нан­ня сво­їх зе­мель у єди­ну дер­жа­ву. По­ля­ки
до­кла­да­ли ба­га­то зу­силь для від­но­в­лен­ня да­в­ньої Ре­чі
По­спо­ли­то­ї. У 1848 р. ві­до­мий укра­ї­н­сь­кий гро­мад­сь­кий ді­яч і
фо­ль­к­ло­рист Ки­ри­ло Блон­сь­кий у всту­пі до пе­ре­ви­дан­ня „Е­не­ї­ди”
Іва­на Ко­т­ля­рев­сь­ко­го на­пи­сав: „Брат­тя! Ми не ма­ло­ва­ж­ний на­род!..
Нас усіх не один, не два, но 15 єсть мі­ль­йо­нів! Для чо­го ж ми ма­є­мо
спа­ти тве­р­дим сном?..” [185] [80 Цит. за: [185] Семчишин М. Тисяча років
української культури. (Історичний огляд культурного процесу).— Ню Йорк; Париж;
Сидней; Торонто: J. K. Print Center, Inc. (M. Semkiw), Downers Grove, IL,
1985.— С. 297.].
Під ти­с­ком на­ро­с­та­ю­чих ви­з­во­ль­них зма­гань і для збе­ре­жен­ня
ім­пе­рії ці­сар Фе­р­ди­нанд I та ав­с­т­рій­сь­кий уряд зму­ше­ні бу­ли пі­ти
на по­сту­п­ки. Було про­го­ло­ше­но но­ву кон­сти­ту­цію, ска­со­ва­но
крі­па­ц­т­во і впро­ва­дже­но рі­в­нопра­в’я.
Для укра­ї­н­ців Га­ли­чи­ни го­ло­вним у той час бу­ло пи­тан­ня здо­бут­тя
на­ціо­на­ль­ної ав­то­но­мі­ї. Од­нак йо­го ви­рі­шен­ня у Схі­д­ній
Га­ли­чи­ні ускла­д­ню­ва­ло­ся про­жи­ван­ням на од­ній те­ри­то­рії
ба­га­тьох на­ро­дів, на­сам­пе­ред україн­сь­ко­го і поль­сь­ко­го.
До­не­да­в­на во­ни го­во­ри­ли про се­бе, як про се­ля­ни­на або шля­х­ти­ча,
гре­ко- чи ри­мо-­ка­то­ли­ка, а в ре­во­лю­цій­ні ро­ки від­чу­ли
ор­га­ні­ч­ну окре­мі­ш­ність сво­їх ет­но­ку­ль­ту­р­них груп.
Іс­то­ри­ч­на си­ту­а­ція спри­я­т­ли­во скла­да­ла­ся для укра­ї­н­ців.
Ав­с­т­рій­сь­кий уряд, шу­ка­ю­чи під­три­м­ки у бо­ро­ть­бі з уго­р­ця­ми й
по­ля­ка­ми, пі­шов їм на по­сту­п­ки. Це спри­я­ло фо­р­ма­ль­но­му
са­мо­ви­зна­чен­ню га­ли­чан. На за­хі­д­них зе­м­лях Укра­ї­ни по­ча­ли
від­кри­ва­ти­ся на­ці­о­на­ль­ні уста­но­ви. 2 тра­в­ня 1848 р. у Льво­ві
за­сно­ва­но по­лі­тич­не то­ва­ри­с­т­во Го­ло­вну Ру­сь­ку Ра­ду. Її
очо­ли­ли то­ді­ш­ній ре­к­тор ду­хо­в­ної се­мі­на­рії Гри­го­рій Яхи­мо­вич,
свя­ще­ни­ки Ми­хай­ло Ку­зем­сь­кий, Ми­хай­ло Ма­ли­нов­сь­кий, а та­кож
ад­во­кат Кость Ра­чин­сь­кий. Їх­ня ме­та — за­хист по­лі­тич­них сво­бод,
на­да­них кон­сти­ту­ці­єю, та ор­га­ні­за­ція
на­ці­о­на­ль­но-­ку­ль­ту­р­но­го жит­тя укра­ї­н­ців у Га­ли­чи­ні.
У 1848 р. Го­ло­вна Ру­сь­ка Ра­да по­ча­ла вида­ва­ти пе­р­шу укра­ї­н­сь­ку
га­зе­ту під на­звою „Зо­ря Га­ли­ць­ка”. У пер­шо­му но­ме­рі ра­зом з
по­від­ом­лен­ням про при­йн­ят­тя кон­сти­ту­ції у дер­жа­ві та тлу­ма­чен­ням
окре­мих її по­ло­жень чи­та­є­мо та­кі сло­ва: „Ми, ру­си­ни га­ли­ць­кі,
на­ле­жи­мо до ве­ли­ко­го ру­сь­ко­го [укра­ї­н­сь­ко­го.— К. Л.] на­ро­ду,
ко­т­рий од­ним го­во­рить язи­ком і 15 мі­ль­йонів ви­но­сить, з ко­т­ро­го
пів­тре­тя мі­ль­йо­на зе­м­лю Га­ли­ць­ку за­ме­ш­кує” [181] [81 Цит. за:
[181] „Руська Трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України /
Горинь В. І., Купчинський О. А., Стеблій Ф. І. та ін.— Київ: Наукова думка,
1987.— С. 179.].
У то­му ж ро­ці Го­ло­вна Ру­сь­ка Ра­да під­го­ту­ва­ла „Ме­мо­рі­ал
укра­ї­н­сь­кої на­ції в Га­ли­чи­ні для з’я­су­ван­ня її ста­но­ви­ща”,
опу­б­лі­ко­ва­ний ні­ме­ць­кою мо­вою. Пі­с­ля три­ва­лих ро­ків мо­в­чан­ня
га­ли­ча­ни від іме­ні усьо­го укра­ї­н­сь­ко­го на­ро­ду роз­по­ві­ли
сві­то­ві про свою ве­ли­ку іс­то­рію і ба­га­ту куль­ту­ру, а от­же,
про­де­мо­н­с­т­ру­ва­ли вла­с­ну по­лі­тич­ну зрі­лість.
На по­ряд­ку ден­но­му сто­я­ло пи­тан­ня ви­ді­лен­ня
за­хід­но­ук­ра­їн­сь­ких зе­мель як окре­мої ад­мі­ні­с­т­ра­ти­в­ної
оди­ни­ці і при­єд­нан­ня до Га­ли­чи­ни Бу­ко­ви­ни й За­ка­р­пат­тя. Та­ким
чи­ном, ви­су­ва­ла­ся ідея по­ді­лу краю на дві не­за­ле­ж­ні про­ві­н­ції:
схі­д­ну з центром у Льво­ві — для укра­ї­н­ців, і за­хі­д­ну з центром у
Кра­ко­ві — для по­ля­ків. А оскі­ль­ки ця про­бле­ма об­го­во­рю­ва­ла­ся
ши­ро­ки­ми ко­ла­ми гро­мад­сь­ко­с­ті, то за­ко­но­мі­р­но бу­ло ви­не­с­ти
її і на Сло­в’ян­сь­кий з’їзд у Пра­зі, ор­га­ні­зо­ва­ний че­ха­ми для
змі­ц­нен­ня сло­в’ян­сь­кої со­лі­да­р­но­с­ті.
Та­ке іс­то­ри­ч­не тло ма­ло за­ко­но­мі­р­ний вплив на про­це­си у сфе­рі
куль­ту­ри на за­хі­д­них зе­м­лях Укра­ї­ни. Укра­ї­н­сь­ка ін