Розділ 2
ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ НАУКОВОГО СВІТОГЛЯДУ І.ФЕЩЕНКА-ЧОПІВСЬКОГО
Іван Адріянович Фещенко-Чопівський народився 20 січня 1884 р. у м. Чуднові Житомирської області в сім'ї поштового службовця. Для формування багатьох рис характеру Івана Адріяновича існували чудові умови з самого дитинства - живий приклад його родичів і романтичне провінційне середовище гамірного містечка. Батько його був великим трудівником і людиною великої культури, відзначався високою вимогливістю до себе і до інших. Коли Івану не було ще й 16 років, батько вмирає. Вихованням молодого Івана займалася мати. Сім'я опинилася в скрутному матеріальному становищі. Усвідомлюючи всю відповідальність перед родиною, Іван не тільки підтягується у навчанні, а й здобуває скромні кошти для виживання та навчання за допомогою репетиторства. І все ж образ батька, його висока принциповість, передові погляди і велика працездатність передалися синові й пізніше в нього проявилися. Все це визначило основні риси характеру І.А.Фещенка-Чопівського і пізніше сприяло його формуванню як вченого і педагога. Це по-перше. А по-друге, на формування наукового світогляду майбутнього вченого мав значний вплив соціально-культурний розвиток України кінця XIX - початку XX ст.
Цей період для царської Росії відзначався соціально-економічним і культурним прогресом. Відходила у минуле Росія феодальна і народжувалася Росія капіталістична. Дуже швидкими темпами розвивалися торгівля, промисловість, сільське господарство. Народжувалися нові політичні течії, які виступали проти старого ладу. Все це вимагало розвитку народної освіти. Однак зростаючі потреби Росії в освіті гальмувалися переслідуванням української школи. Це зумовило появу громадсько-педагогічного руху, в якому активну участь брали вчителі, передове студентство, учнівська молодь, діячі науки та культури, просвітні організації, широка громадськість [44]. Це був той перехідний час, коли "українська інтелігенція та молодь відходили від культурництва і політично нейтрального українофільства та починали дошукуватися політичного розв'язання українського питання. Їхня діяльність в умовах царської Росії була вкрай небезпечною. Та це не лякало палких молодих людей, які прагнули зняти довговічне ярмо зі свого народу, щоб зробити його вільним" [45, с.7]. В цей час життя українців великою мірою залежало від державного устрою та політики панівних народів.
Зростання українського національного руху 60-х років XIX ст. дуже турбувало російський уряд, почалися репресії всього українського. Першою жертвою стали українські недільні школи, які домоглися в Україні права навчати дітей рідною мовою. В 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, згідно з яким заборонялося друкувати українські підручники і книжки для народу. А в "Положенні про початкові народні училища" від 14 липня 1864 р. зазначалося, що викладання в усіх школах має проводитися виключно російською мовою [46].
На початку 70-х років XIX ст. український рух у царській Росії знову оживає. Осередком його стає Київ, де скупчилися визначні українські громадські й політичній сили. Але Олександр II підтвердив незмінність політики російського самодержавства щодо України Емським указом від 18 травня 1876 року. Цар заборонив друкування українських книжок (крім історичних документів і творів красного письменства), заборонив театральні вистави й читання українською мовою, а також друкування українського тексту для музичних творів. Можливість вільного й легального розвитку політичного життя в Україні була виключена. Політичний утиск поширювався на всю імперію.
З цього приводу Володимир Дорошенко писав: "Цим лютим законом уряд хотів замкнути рота українському народові, зробити з нього безсловесного раба" [47, С.8]. Практично українською мовою не могли з'являтися жодні серйозні видання, часописи, газети, наукові твори, шкільні й популярні книжки, переклади. Метою царської влади було тримати український народ у непроглядній темряві, відібрати у нього почуття національної гідності та, зрештою, нав'язати йому російську мову і культуру. Емський указ, схожого якому в цивілізованому світі не було, спричинив страшне спустошення в українському суспільстві, внаслідок чого громадська і культурна активність майже припинилися. А ось як висловився з цього приводу видатний український педагог В.Дурдуківський: "...Ганебні накази 1863 і 1876 років засуджували на смерть, на остаточну загибель українське слово, українське письменство, взагалі всю нашу національну культуру, коли мали нахабство казати, що української мови не було, нема й бути не може. Почалися страшні, нечувані цензурні переслідування й заборони, доноси, арешти, тюрми, заслання. Припинялося вбоге життя на Україні, замовкло рідне слово, що його "поставив на сторожі малих рабів" наш великий Кобзар - сум, зневір'я, безнадійність, немов важкий, густий, непрозорий туман, укривали Україну" [48,С.2].
Політичний, соціально-економічний і культурний процеси - найбільше останній (а саме русифікація), призвели до негативних наслідків у галузі освіти, особливо в Україні. Незначний розвиток освіти (майже 75% неписьменних), пасивний характер шкільного навчання, нерозвинена сітка російськомовних середніх шкіл і вищих навчальних закладів, нагромадження різних типів шкіл, відсутність єдиного плану та якоїсь визначеної системи. Майже цілковита відсутність позашкільної освіти й дошкільного виховання, старі засоби управління справами освіти - все це було і в Україні. Але ж до всього цього долучалося ще й те, що в Україні російська школа була чужою українському народові, чужою, перш за все, мовою [49]. З цього приводу Степан Сірополко казав: "Така чужа школа протягом більше ніж століття завдала вкраїнському народові великих ударів і тим надзвичайно загальмувала природній розвиток українського народу. А коли додати до цього, що й уся позашкільна освіта українського народу була позбавлена природного грунту - рідної мови й рідної культури і направлена була по шляху русифікації, яс