РОЗДІЛ 2.
ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Про перші витоки європейської політики України можна вести мову, починаючи з останніх років життя СРСР. Цей час знаменувався завершенням холодної війни, кризою соціально-економічної та політичної організації радянського суспільства, дезінтеграцією "соціалістичного табору" та розпуском Ради економічної взаємодопомоги, Організації Варшавського договору - міжнародних організацій, які після Другої світової війни забезпечували панування СРСР у Східній Європі. Паралельно розгортався загальноєвропейський процес, спрямований на забезпечення мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом. Саме наприкінці 80-х - на початку 90-х Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (так до 1995 року називалась Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)) опинилася у фокусі дискусій щодо формування нової системи відносин в Європі після закінчення холодної війни. Остання за участю СРСР будувалась переважно через скорочення або ліквідацію матеріальної бази холодної війни - озброєнь, досягнення військової відкритості, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері.
На особливу увагу заслуговує Паризька Хартія для нової Європи (листопад 1990 року), яка констатувала: "Ера конфронтації та розколу Європи завершилась. Ми заявляємо, що віднині наші відносини будуватимуться на взаємній повазі та співробітництві". Тридцять чотири країни-учасниці НБСЄ, у тому числі СРСР, дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського життя: демократія, заснована на правах людини і основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість; однакова безпека для всіх [25,74].
Україна від початків незалежності успадкувала європейську політику, розпочату СРСР. Уже в Постанові Верховної Ради УРСР від 25 грудня 1990 року "Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх відносин" Уряду було доручено "спрямувати зусилля на забезпечення безпосередньої участі Української РСР у загальноєвропейському процесі та європейських структурах" [79,370].
Після проголошення незалежності України і проведення національного референдуму надійшла реакція Європи. 2 грудня 1991 року з'явилась Декларація ЄС щодо України, де було відзначено демократичний характер Всеукраїнського референдуму та пролунав заклик до України підтримувати з ЄС відкритий і конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх колишніх зобов'язань СРСР [163,37]. Проте українські фахівці відзначали, що до початку 1993 року західні країни розглядали події, що відбувались в Україні, як другорядні, головну увагу приділяючи Росії, яка одержувала основну частку економічної допомоги [32,21]. В українській політиці західних країн цікавило лише ядерне питання, тому що Україна успадкувала ядерний арсенал і стала відразу третьою ядерною державою після Росії та США. Хоча мали місце певні позитивні зрушення, позицію Європи щодо України з 1991 до 1993 року називають позицією "байдужості і спостереження" [32,26].
Але вже у січні 1992 року Україна вступила до НБСЄ, а у червні 1992 року підписала договір СТАРТ-1 і Лісабонський протокол, погодившись ліквідувати в найкоротший термін свої стратегічні озброєння далекої дії. Не випадково у відомому документі "Основні напрямки зовнішньої політики України", який схвалено Постановою Верховної Ради від 2 липня 1993 року, участь України в діяльності ОБСЄ визнається пріоритетним регіональним напрямом, бо сприяє "повномасштабному входженню України до загальноєвропейського простору" і використанню в цілях забезпечення її національних інтересів механізмів організації [96,31]. Пізніше у своєму виступі у 1995 році у Королівському інституті міжнародних відносин Міністр закордонних справ України Г. Удовенко підтвердить пріоритетність напрямку "розбудови нової архітектури європейської безпеки", яка має базуватися не лише на ОБСЄ, але й на таких міжнародних структурах як ЄС, НАТО, ЗЄС, Рада Європи, РПАС і програмі "Партнерство заради миру" [68,10].
Слід також звернути увагу, що в тексті постанови "Основні напрямки зовнішньої політики України" вперше на законодавчому рівні була сформульована позиція України щодо ЄС: "...перспективною метою зовнішньої політики України є членство України у європейських співтовариствах... З метою підтримки стабільних відносин з європейськими співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство та співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації" [79,370]. Причому на етапі обговорення відповідного документу висувались (і досі висуваються) інші варіанти утвердження України на міжнародній арені: прискорена інтеграція в рамках СНД за апробованими чи поновленими шаблонами; становлення України як виключно нейтральної, рівновіддаленої від кого б то не було держави; створення нового субрегіонального економічного чи політико-економічного утворення [177,7].
Аналіз хроніки поступу української історії протягом десяти років незалежності України переконливо свідчить про європейську направленість розвитку нашої держави. Мова йде як про двосторонню, так і багатосторонню співпрацю нашої держави на європейському континенті.
Рис.2.1.
Простежуючи динаміку співробітництва за регіональним принципом констатуємо, що європейський вектор є пріоритетним.
Рис.2.2.
Отже, безкомпромісність європейського вибору України сьогодні очевидна. Розглянемо зовнішні і внутрішні чинники європейської політики України.
Зовнішні чинники
Ключовий зовнішній фактор європейської політики України полягає у тому, що сьогодні ЄС та інші європейські структури є фундаментальною складовою регіональної і світової стабільності і безпеки. Досвід європейських країн у здійсненні ринкових та економічних трансформацій це яскраво демонструє.
Ідея "єдиної Європи" - утворення наднаціонального об'єднання, яке б керувалося, у першу чергу