Духовно-релігійні вияви української ментальності.

РОЗДІЛ II
Релігійні вияви української духовності як продукт
національної ментальності
ІІ.1. Релігійний чинник у контексті геополітики та геопсихології українського
етносу— головних детермінант ментальності нації
У специфічній динаміці історичного процесу духовної еволюції людства, де кожна
нація по-своєму йшла до вершин чи до безодні, зникаючи під тиском геополітичних
реалій чи займаючи чільне місце в поступі цивілізації, саме феномен української
етноментальності, преломлюючись крізь конкретні історичні обставини, засвідчив
своє доленосне значення, зумовлюючи грані безодні чи височини як у долі нації,
так і кожного її представника безпосередньо.
Образне мислення і багата уява, які завжди були притаманні українському
світогляду, зумовили популярність ототожнення України з містичним Феніксом, що
простежується як в художній, так і в науковій літературі. Фатальний збіг
образного і буквального дозволив навіть представникам наукового релігієзнавства
(попри всі стилістичні канони) констатувати "той прояв Божою чудодійства,
завдяки якому Україна існує і фізично, і духовно, незважаючи на всю трагічність
своєї долі" [188, с. З, 49], [119, с. 337 та інші].
Тривалим лихоліттям стали для України історичні реалії політичного,
релігійного, ідеологічного, територіального, навіть екологічного ракурсів, які
ламали сталість істинного буття, суперечили національним цінностям,
вихолощували основи етнічної ментальності і, таким чином, гальмували природний
шлях духовної еволюції українського суспільства.
"Геополітика нерозривно пов'язана з історичною долею нації, - пише сучасний
історик А.Слюсаренко, - пронизує її географічні та політичні паралелі." А
"залежно від історичної ситуації, зовнішніх та внутрішніх обставин " та чи інша
сукупність геополітичних чинників окреслює або доленосний шанс так званого
"нового повороту в нашій історії (свідками якого, наприклад, ми є", або
продукує багатоконтекстуальну кризу, занепад культури, моральну та духовну
деградацію, той "фатальний для України виток спіралі", який ми характеризуємо
як "феномен зламу" [119,с.337].
Прояви зламу в тому чи іншому контексті не залишились поза увагою дослідників,
але модус його витоковості є дискусійним. Так, аналізуючи модус початковості
процесу кризи української культурної традиції Г.Лозко, наприклад, констатує
факт "помітного часового розриву" в проблемній історіографії - "З чого почався
занепад нашої... культури? Дехто думає, що з початку XX століття, коли владу
взяли більшовики, котрі рубали під корінь всі прояви національної самобутності.
А може, ще раніше, коли "Богдан віддав Україну москалям"? Чи татаро-монголи
залишили таку сумну руїну, що аж нині українців жахають її наслідки? Чи...
причина зовсім в іншому - у відході від батьківської моралі, в духовній зраді
прадідівських звичаїв, дарованих нашим предкам їхніми руськими богами?.. [119,
с.337].
Вважаємо, що можна погодитись як із кожною концепцією зокрема, так і з їх
синтезом загалом. Злам абсорбує і геополітичні реалії, і етико-релігійні
чинники своєї появи. Щодо ролі і місця останніх, то "однією з причин вікової
трагедії українства, яка не скінчилася і понині, - зазначає А.Колодний, - є та,
що і в момент народження української нації, і протягом усієї її історії в ній,
по суті, не було релігійної єдності між регіонами, між народом і його духовними
наставниками, змінювалося домінування релігійних конфесій... "[118, с. 36]
Практика доводить беззаперечність факту домінування політики над релігією.
Проте релігійне начало визнається "основною категорією влади в усій історії
етносу незалежно від того, хто владно репрезентував Україну". Представникам
політичної еліти українства, як правило, була потрібна не та релігійна
інституція, яка віддзеркалювала духовні цінності та національні інтереси
українського народу, а "та, яка відповідала політичним планам і не суперечила
світській владі" [188, с. 32].
Саме в цьому "дисонансі" народних прагнень і політико-владного вибору бере
початок зламовий чинник, що поступово інтегрувався в духовний досвід народу,
його історичну пам'ять, стиль світовідчуття і світобачення, що й уособлює
українська етноментальність та її духовно-релігійні вияви.
Першим епохальним дисонуючим сплавом геополітичних потреб і духовних реалій
стали владні дії князя Володимира, що "утверджував християнство... силою меча і
вогню" [119, с. 203]. Критичні коментарі у багатьох дослідників викликає ціла
низка чинників: почерк княжих дій; сам факт християнізації; штучність процесу
зміни віри; контекст "споганення" автохтонної релігії українців; модуси пошуку
іншої (чужої) віри; результати охрещення України-Руси [119, с. 201].
Йдеться і про "демонстрацію влади" з боку князя; і про світоглядний "стрибок в
інобуття”; і про "складний, суперечливий і тривалий процес заміни
східнослов'янського язичництва монотеїстичним християнством"; і про кризу
давньоукраїнських цінностей і святинь, що призвело до розламу між так званою
"картиною світу і картиною людини", де християнство "лише з часом виступило в
ролі своєрідного канону міжособистісних відносин" [118, с. 23], [188, с. 21,
33]. Все це дає підстави розглядати прийняття християнства як "духовну
революцію зверху" (Л.Силенко, В.Шаян, П.Кононенко, Г.Лозко, С.Плачинда...).
"Подія, якій судилося справити глибокий вплив на всю... подальшу історію
східних слов'ян", зумовила характерний "розлам" та "невідповідність" між
геополітичним розрахунком і духовною ціною дій князя Володимира [188, с.21].
Світоглядний аспект зміни вірувань характеризувався не корекцією, а руйнацією
старого заради нового. Порушивши органічність автохтонного стилю світобачення
(етноментальності), приму