РОЗДІЛ 2
МУСУЛЬМАНСЬКЕ ПРАВО ЯК ВИЗНАЧАЛЬНА СКЛАДОВА ПРОЦЕСУ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ ІСЛАМУ
2.1. Співвідношення та взаємозв’язок понять „шаріат”, „фікх”
та „мусульманське право”
Поняття „мусульманське право” співвідноситься із широко використовуваними при
його аналізі іншими поняттями, такими як „шаріат”, „фікх”, які розглядаються в
науковій та конфесійній літературі по-різному. Установлення змістовних обмежень
указаних понять в зв’язку з відтворюваними реаліями прямо стосується осмислення
мусульманського права як філософсько-релігієзнавчого феномену, щодо вирішення
проблеми його джерел, історії, характерних особливостей, перспектив розвитку, а
також пояснення сучасного законодавства ісламських країн, яке закріплює шаріат
або фікх як джерела законотворчості.
У масовій свідомості найчастіше шаріат сприймається в цілому як ісламський
спосіб життя, у якому не роздільні сфери моралі, права, тому й розглядається,
як всезагальний комплекс правил поведінки, що включає різноманітні релігійні,
моральні, юридичні, побутові норми, а також звичаї. Саме в такому широкому
розумінні шаріат часто називають „законами шаріату”.
Слово „шаріат” буквально означає „прямий, вірний шлях”, а в ісламській традиції
поняття „шаріат” пов’язується з використанням даного терміну для позначення
накресленого Аллахом шляху, йдучи яким правовірний досягає досконалості,
мирського благоденства і може потрапити у рай. В ісламській літературі
закріпились загальне визначення шаріату як сукупності звернених до людей
приписів, що встановлені Аллахом і передані ним через Пророка.
Х.Баш визначає шаріат як „закон Аллаха, шлях до Аллаха” [29, c.311].
Енциклопедичний словник з ісламу подає таке визначення шаріату – „комплекс
закріплених, насамперед Кораном і сунною, приписів, які визначають переконання,
формують моральні цінності та релігійну совість мусульман, а також виступають
джерелами конкретних норм, що регулюють їх поведінку” [128, c.292]. У данному
визначенні наголос робиться на релігійно-моральній сутності цього поняття.
Аналогічний наголос зроблений і в іншому визначенні шаріату – це досконало
„розроблений кодекс поведінки, тобто канон, який містить у собі обрядові норми
богошанування, моральні закони сімейного та суспільного життя, різні дозволи,
приписи й заборони, що покликані регулювати ставлення мусульманина до Бога, до
суспільства в цілому й до окремої людини” [363].
А.А. ан Наімі [237] розглядає шаріат як певну інтерпретацію фундаментальних
джерел ісламу, які є зрозумілими в обмеженому історичному контексті. Тому він
уважає, що термін „шаріат” можна застосовувати лише для позначення історичного
мусульманського права.
На наш погляд, удалим коротким визначенням шаріату є таке: „Шаріат – релігійне
право, що базується на богословсько-юридичному тлумаченні Корану та переказу
(сунни, прим. авт.)” [228].
Л.Р.Сюкіяйнен уважає, що „шаріат у власному розумінні – в цілому релігійне
явище, в якому можна виявити лише окремі сліди правових початків” [316]. Однак,
на нашу думку, шаріат належить не лише до релігійної сфери, оскільки він ніколи
не вичерпувався догматичними і культовими питаннями, що становлять внутрішній
світ мусульманина, його релігійну совість. Адже в ньому не менше значення мають
проблеми повсякденного життя, поведінка мусульманина та стосунки між
особистостями, з релігійною громадою, владою, прибічниками інших релігій.
Розгляд шаріату вимагає відповіді на питання чи передбачає шаріат встановлені
норми, які придатні для всіх життєвих випадків, чи він включає точні й
однозначні правила поведінки мусульманина з будь-якого приводу.
З цього питання існують два підходи. Перший з них ґрунтується на тому, що
шаріат містить відповіді на всі питання, усталені правила поведінки на будь-які
життєві випадки. Отже, шаріат містить універсальну систему норм, що досконало
регулює спосіб життя мусульманина. В ісламських регіонах найчастіше шаріат
сприймається саме як всеохоплююче мусульманське право, як закони шаріату. В
останнє вкладається повна регламентація кожного крока мусульманина, де все
заздалегідь визначено і не залишається місця свободі вибору.
Другий підхід характерний для авторитетних ісламських учених, згідно з яким
шаріат складається з кількох різновидів приписів. Його різновид складають явно
зрозумілі приписи Корану й сунни, які мають ясний смисл. Це конкретні правила
виконання мусульманами своїх релігійних обов’язків, проте чітких норм, що
регулюють взаємовідносини людей, є зовсім не багато (за винятком питань шлюбу,
сім’ї та успадкування). Означені правила мають безпосередній релігійний
характер, а виконання багатьох з них вважається для мусульман обов’язковим,
оскільки складає частину їх релігійного статусу.
Інший різновид складають ті приписи Корану і сунни, що містять неоднозначний
смисл. Вони теж мають релігійну природу, але передбачають не чіткі правила
поведінки з конкретних питань (випадків), а лише загальні межі, орієнтири. Саме
ця група переважає у Корані та сунні. Головна відмінність цього різновиду норм
шаріату полягає в тому, що вони неоднозначно тлумачаться ісламськими
релігійно-правовими школами, які застосовують різні методи вирішення
духовно-правових питань.
Зміст шаріату неоднаково трактується різними релігійно-правовими школами. Це
буде розглянуто у подальших розділах дисертації. Однак тут зазначимо, що
переважає точка зору, згідно якої шаріат включає три основні частини –
релігійну догматику, ісламську етику й так звані практичні норми [316].
Останні, в свою чергу, поділяються на культові приписи, які встановлюють
порядок виконання релігійних обов’язків, і норми, що регулюють всі інші сторони
поведінки мусульман, їх світс
- Київ+380960830922