Розділ II
Освоєння соціального часу в міфотворчості
2.1 Міфологічний час в просторі культури
Новий час почав визнавати розум однією з чільних онтологічних засад, а панівним типом світогляду епохи стає крайній раціоналізм. В другій половині XVIII століття розпочинається його криза, маніфестацією чого став вихід "Критики чистого розуму" І. Канта (1781 р.). Разом з тим починає поширюватись ірраціоналізм (Гофман, Й.Г. Фіхте, пізній Й.Ф. Шеллінг, А. Шопенгауер). Реалії духовного життя зумовили пошуки нової раціональності. Оскільки Старий і Новий світ були не лише полем, де розгорталася криза, а і її творцями і жертвами, - коло пошуків істотно розширилось. На думку М. Еліаде, однією з найважливіштих подій минулого століття стало "відкриття неєвропейця і його духовного світу" [183, 195], "історичної єдності людського духу" [183, 192]. Було відкрито глибину і досконалість архаїчних культур, в яких стверджувався відмінний від притаманного Заходу тип зв'язку людина - світ, було інше розуміння часу.
Ці відкриття розширили царину пошуку відповідей на вічні запитання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?" та "На що я можу сподіватись?". Формується нова галузь знання - філософія міфу, методологічною основою якої стають роботи Й.Ф. Шеллінга та Г.В.Ф.Гегеля. Тривалий час до міфів, не виключаючи їхньої художньої цінності, ставилися, як до вигадки. Усталену традицію вперше порушили наприкінці XVIII - на початку XIX століть романтики. В XX столітті ставлення до міфів докорінно змінюється. В XIX ст. міф розглядали як вигадку, казку, а в XX - як достотну "і максимальну конкретну реальність" [82, 24]. Здійснені в минулому столітті відкриття в природничих науках підтвердили, що наївний погляд на світ людей архаїчних культур набагато ближчий до істини, аніж наука XVIII-XIX століть.
Міфологія була історично першою спробою духовно-практичного освоєння світу. Міф - це "спосіб масового і стійкого відтворення світосприйняття і світорозуміння людини, яка не створила собі апарату та відповідної техніки логічних умовиводів" [46, 9]. Міф є синкретичною формою суспільної свідомості, він характеризується відсутністю або зближенням бінарних опозицій: світ - людина, ідеальне - предметне, живе - неживе, знак - предмет, думка - емоція, реальне - трансцендентне, час - вічність, природа - надприродне. Ототожнюються в ньому і природа й суспільство. Злитими у міфі були й інтегративна, пізнавальна, комунікативна, естетична, аксіологічна і виховна функції, що дає підстави М.Мамардашвілі назвати міф не системою уявлень, а людинотворчою машиною [92, 13]. Р. Вейман розглядає міф як передісторичну і переднаукову свідомість [26, 27-28].
В житті первісного суспільства важливе місце посідали ритуали (лат. - ritualis - обрядовий, від ritus - урочиста церемонія). Момент здійснення ритуалу є парадоксальним: світський час уривається і людина, що відтворює парадигматичну дію, переноситься в прадавню епоху, коли вперше відбулося явлення архетипу. (К.Г.Юнг архетипами називає психічні залишки числених переживань одного і того ж типу [187, 229], "цеглинки", з яких складається колективне несвідоме. М. Еліаде переосмислює термін, введений Юнгом. У М. Еліаде архетипами є ідеальні зразки для наслідування.) Крім того, будь-яка реальна дія, тобто повторення якогось архетипового руху, "зупиняє довгочасність, скасовує світський час і включається до часу міфічного" [180, 57]. Ритуал є засобом зв'язку між сакральним світом та світом буденним. Учасники ритуалу стають сучасниками героїв, які діяли in illo tempore (лат. в Той час, час першотворення, першопричин і першодій), позаяк епоха міфів постає " не лише як минуле, але і як теперішнє, а також майбутнє - в якості стану, що триває, а не завершеного періоду" [184, 299]. Архаїчну свідомість відзначає здатність сприймати будь-який початок як "illud tempus" (лат. Той час), а отже як певну "прогалину", вихід в сферу Великого часу, в царину вічності" [184, 298]. В пізніших міфах та в епосі міфічний час перетворюється на "золотий вік" або героїчний час [95, 26]. Уявлення про Той час протягом багатьох тисячоліть стали настільки органічною часткою духовного світу людства, що і в сучасному житті час від часу відбувається їхня реактуалізація з відповідною міфологізацією чи - за тоталітарних режимів - навіть сакралізацією окремих періодів чи постатей.
У архаїчної людини існує чітке усвідомлення відмінності між повсякденною діяльністю і ритуальною дією. Леві-Стросс, який був безпосередньо знайомий із життям американських індіанців, відзначав, що індіанець сприймає "практичну дію як в принципі суб'єктивну та відцентрову за орієнтацією, оскільки вона є результатом його вторгнення у фізичний світ. Разом з тим магічна операція здається йому додаванням до об'єктивного порядку універсуму: для того, хто її здійснює, вона має таку ж необхідність, як і ланцюг природної причинності, куди, як вважає суб'єкт дії, він лише вводить додаткові ланки у вигляді ритуалів. Отже, йому здається, що він спостерігає цю операцію ззовні, і що вона не залежить від нього" [73, 240]. Зв'язок між міфом та ритуалом є незаперечним; дискусійним лишається питання про характер такого зв'язку. К.Леві-Стросс, І.Дяконов, Є. Мелетинський вважають міф похідним від ритуалу. Позиція М.Еліаде не така категорична. Він визнає це незаперечним лише щодо вторинних міфів, які виникають, коли оригінальний міф забули, а ритуал лишився, - тоді, для пояснення існуючого ритуалу, створюється новий міф.
Свого часу раціоналізм як тип світогляду сформувався з опозиції до міфу. Криза традиційного раціоналізму закономірно спрямувала пошуки нової раціональності до відтісненої на периферію духовної сфери міфології. Помітним явищем духовного життя Європи другої половини ХІХ ст. стала діяльність Ф.Ніцше (1844-1900 рр.). Наукові позиції філософа і поета відзначали радикалізм історичного мислення, "переоцінка всіх цінностей", яку він не лише декларував, але й реалізовував своєю діяльністю. Предметом досліджень Ф.Ніцше стає міфологічна